Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

– Я завжди охоче виконувала волю дідуся, – підтвердила дівчина, опустивши очі.

– Дайте вас ще раз поцілувати, моя солодка дівчино! Бог свідок, міцно в моє серце ви запали. Так мене сентименти розібрали, що навіть не знаю, як я до того Любича доберуся, я ж його ніколи не бачив.

– Я вам дам провідника.

– Та ні, обійдуся. Я вже звик волочитися по ночах. Маю слугу з Паневежиса, котрий має знати шлях. А там вже мене Кокосінський із товаришами чекають… Велика родина Кокосінських, котрі Пипкою 8 8 Пипка – стародавній шляхетський герб, на якому зображений архангел Гавриїл. запечатують… Невинно та люб’язно проголосили про те, що панові Орпішевському будинок спалили, дівчину викрали, а людей вирізали… Гідний товариш!.. Ще до чогось надається. Але вже бачу, що час іти!

Утім повільно почало бити північ на великому ґданському годиннику, що стояв у їдальні.

– Боже милий! Час! Вже час! – зарепетував пан Кміциц. – Нічого вже тут не вдієш! Приголубте мене, хоча б на мізинчик?

– Іншого разу. Адже ви мене ще навідаєте, пане?

– Та хоч щодня! Хіба би земля піді мною завалилася. Щоб я здох!..

Сказавши це, пан Кміциц устав і обоє вийшли в сіни. Санчата вже чекали біля ґанку, тому гість одягнувся в людській і став прощатися з господинею, благаючи, щоб поверталась у покої, бо з ґанку холодом тягнуло.

– На добраніч, моя королево, – сказав він, – солодких снів, бо я, мабуть, навіть повіки не склеплю, згадуючи вашу вроду!

– Щоб ви, пане, там чогось забороненого не побачили. Я краще таки дам вам чоловіка з каганцем, бо у нас і вовків під Волмонтовичами не бракує.

– А я що коза, щоб вовків боятися? Вовк жовнірові приятель, бо часто з його рук їв. Та й бандолетик 9 9 Бандолет – легка вогнепальна зброя, рушниця з укороченою люфою, яку використовували при їзді. є в санчатах. На добраніч, люба моя, на добраніч!

– З Богом!

Сказавши це, Олюнька відступила назад, а пан Кміциц рушив до ґанку. Але дорогою, в шпарину відчинених дверей у челядну, він уздрів кілька пар дівочих очей, – панянки не лягали спати, щоб його знову побачити. Їм пан Анджей послав за вояцькою традицією поцілунок рукою від вуст і вийшов. Через якийсь час задзеленчав дзвіночок, спочатку голосно, а потім усе тихіше і тихіше і, нарешті, зник.

Тихо стало у Водоктaх, аж ця тиша здивувала панну Олександру. В її вухах все ще лунали слова пана Анджея, чувся його щирий і веселий сміх, в очах стояла кремезна постать, а відтак після цієї бурі слів, сміху та веселощів запала дивна мовчанка. Панночка нашорошила вуха, чи не почує ще той дзвіночок від санчат. Але ж ні! Вже дзеленькоче десь там у лісах, під Волмонтовичами. І сильна туга охопила дівчину, ніколи вона ще не почувалася такою самотньою у світі.

Повільно взяла свічку, увійшла в спальню і стала на коліна для молитви. Вона починала її п’ять разів, аж поки все належно не відмовила. Але тоді її думки, немов на крилах, помчали до тих санчат і людей, котрі в них сиділи… Бір з одного боку, бір з іншого, посередині широка дорога, а він собі іде… Пане Анджею! Тут Олюньці здалося, що вона бачить, як наяву, розбурхану чуприну, сірі очі та повний сміху рот, в якому біліли, як у молодого цуцика, зуби. Важке завдання постало перед серйозною панночкою, що їй пекельно сподобався цей галасливий парубок. Стурбував її трохи, трохи налякав, але водночас розбурхав її фантазію, своєю веселою розкутістю та щирістю. Аж соромно стало, що він їй сподобався, навіть із його пихою, коли про її опікунів відгукувався, ніби турецького скакуна приборкував, коли казав: «…навіть біржайські Радзивілли нікого тут опікувати не будуть!» «Це не мамин синочок, це справжній чоловік! – сказала собі дівчина. – Воїн, котрих дідусь любив найбільше… Бо вони того варті!»

Так собі міркувала панночка, відчуваючи блаженство, з нічим не зрівнянне, і водночас неспокій, але тривога була приємною. Вона вже почала роздягатися, коли рипнули двері й увійшла тітка Кульвецівна зі свічкою у руці.

– Дуже довго сиділи! – сказала вона. – Не хотіла молодим заважати, щоб ви самі першого разу набалакалися. Пристойний із нього кавалер, здається. А як він тобі?

Панна Олександра спочатку нічого не відказала, лише, вже боса, підбігла до тітки, обняла її за шию і, поклавши свою світлу голову на груди жінки, ніжно вимовила:

– Тітонько, ох, тітонько!

– Ого! – буркнула стара панна, здійнявши догори очі та свічку.

При дворі в Любичі, куди напередодні пан Анджей заїхав, вікна сяяли, а гамір лунав аж на подвір’ї. Слуги, почувши дзвіночок, висипали із сіней, аби привітати господаря, бо знали про його приїзд від компанійців. Вітали пана покірно, цілуючи руки й уклоняючись до ніг. Старий бурмістр Знікіс стояв у коридорі з хлібом-сіллю і бив чолом поклони. Всі поглядали з неспокоєм і цікавістю, який цей їхній майбутній пан. Він, своєю чергою, гаманець із талярами на тацю кинув, про товаришів спитав, подивований, що ніхто до його вельможності не вийшов.