Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

– Заряджений? – поцікавився він.

– Заряджений!

– За три! Чотири! П’ять дукатів! – верещав захмелілий пан Кміциц.

– Цить! Схибить, він схибить!

– Вцілить, дивіться!.. Ген! Тому черепу між роги… Один, два!..

Всі звернули увагу на масивний череп лося, що висів прямо перед паном Раницьким. Той витягнув руку. Пістоль тремтів у його руці.

– Три! – скомандував пан Анджей.

Гримнув постріл і зала заповнилася пороховим димом.

– Він схибив, схибив! Он де дірка! – закричав пан Анджей, вказуючи рукою на темну стіну, на якій куля залишила світлий слід.

– Перший раз не рахується!

– Ні!.. Дай мені! – репетував пан Кульвець.

Тієї миті на звук пострілу прибігли перелякані слуги.

– Геть! Геть! – волав господар. – Раз! Два! Три!..

Знову пролунав постріл, і цього разу тріски посипалися з кістки.

– Дайте і нам пістолі! – закричали всі одночасно.

І схопившись, почали підганяти п’ястуками по шиях пахолків, аби поквапилися. Менш ніж через чверть години всю залу заполонили постріли. Дим затьмарив світло свічок і постаті стрільців. Гуркіт пострілів супроводжував голос Зендa, котрий каркав, як крук, скиглив, як сокіл, вив, як вовк, і ревів, як тур. Щомиті його обривав свист куль. Тріски летіли з черепів, дірявилися стіни і портрети в рамках. У метушні постріляли навіть Білевичів, а пан Раницький, упавши в шал, рубав їх шаблею.

Перелякані слуги стояли, ніби заціпеніли, витріщаючи очі на забаву, що на атаку татарів була подібна. Собаки завили та загавкали. Весь будинок був на ногах. На подвір’ї купчилися люди. Дворові дівулі підбігали до вікон і притискали обличчя до шиб, розплющуючи носи та видивляючись, що відбувається всередині.

Врешті їх помітив Зенд, він свиснув так голосно, що аж у вухах усім задзвеніло, і заверещав:

– Шановне панство! Пташечки під вікнами! Пташечки!

– Синички! Синички!

– Нумо до танцю! – чулися неслухняні голоси.

П’яний натовп вилився через сіни на ґанок. Мороз не витверезив захмелілих голів. Дівчата кричали, ніби їх різали, й тікали по всьому подвір’ї. Їх доганяли, хапали й тягнули в покої. Через якийсь час почалися танці в диму, на уламках кісток, відколених трісках, навколо столу, на якому розлите вино утворило вже цілі озера.

Ось так розважалися в Любичі пан Кміциц і його дика компанія.

Упродовж наступних кількох днів пан Анджей щодня відвідував Водокти і щодня повертався ще більше закоханим. І все більше захоплювався своєю Олюнькою. Перед компанійцями також свою наречену вихваляв, поки одного дня не сказав їм:

– Мої любі овечки, їдете сьогодні чолом бити, бо ми домовилися з дівчиною, що в Мітруни всі вирушаємо на санках у лісі кататися і в третій маєток завітати. Вона у відповідь буде нас гостити, а ви щоб пристойно поводилися, бо на капусту посічу того, хто їй чимось не вгодить…

Парубки охоче підхопилися і гайда одягатися, а незабаром вже чотири пари саней везли нетерплячу молодь у Водокти. Пан Кміциц сидів у перших, гарно прибраних, що нагадували срібного ведмедя. Їх тягнули три калмики в святковій упряжі, прикрашеній стрічками та пір’ям павича, за тодішньою смоленською модою, яку від дальших смоленських сусідів перейняли й собі. На козлах сидів пахолок, наче на шиї ведмежій. Пан Анджей, одягнений у зелену оксамитову бекешу 14 14 Бекеша – старовинний козацький жупан. , застібнуту на золоті петлі та підбиту соболями, і в соболину шапку з пером чаплі, був веселий, збуджений і так промовляв до пана Кокосінського, котрий сидів поруч:

– Слухай, Кокошку! Ми трохи перебрали міри того вечора, самого першого, коли черепам і портретам дісталося. Ба, дівчата були ще гірші. Завжди нечистий Зенд підмовить, а потім кому відповідати? Мені! Боюся, щоб люди не теревенили, бо ж ідеться про мою репутацію.

– Нічого вашій репутації не станеться, бо вона ні до чого не придатна, як і наша.

– А хто в цьому винен, якщо не ви? Пам’ятай, Кокошку, що й в Орші мене мали через вас за гультіпаку і язики на мене так гострили, як ножі на бруску.

– А хто пана Тумґрата на морозі біля коня вів? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Орші вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панів Визинських, батька та сина, обібрав? Хто останній сеймик розігнав?

– Сеймик був в Орші, а не деінде, це домашні справи. Пан Тумґрат, умираючи, вибачив мені, а про решту нема навіть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навіть невинним.

– Я ще не все згадав, про військовий трибунал також не згадую, що вас у таборі чекає.