Генрик Сенкевич: Потоп. Том III

У той час, коли в Речі Посполитій усе живе сідало на коня, Карл-Ґустав безперестанку перебував у Пруссії, зайнятий здобуванням тамтешніх міст і перемовами з електором. Після несподівано легкого підкорення країни скандинавський полководець усвідомив, що шведський лев зжер більше, ніж нутрощі його перетравити зможуть. Після повернення Янa-Казимирa він уже втратив надію втримати Річ Посполиту цілком, але зрікаючись у душі цілого, хотів принаймні якнайбільшу частину здобичі захапати, і насамперед Королівську Пруссію, провінцію, що до його Примор’я прилягала, родючу, великими містами всіяну та багату.

Але ця провінція, що першою стала захищатися, і досі вперто стояла на боці законного короля та Речі Посполитої. Повернення Янa-Казимирa і заснування Тишовецької конфедерації спровокували війну, що могла прусський дух підняти, у правильності дотримання вірності переконати і до повстання спонукати, тому вирішив Карл-Ґустав зламати опір, стерти сили Казимира, щоб пруссакам надію на допомогу відібрати.

Був змушений це зробити і з огляду на електора, котрий могутнішому завжди готовий коритися. Шведський король вивчив його дуже ґрунтовно і навіть на мить не сумнівався, що якщо Казимирoвa фортуна переважить, електор на його бік знову перекинеться.

Облога Мальборка зайшла в глухий кут, бо чим наполегливіше фортецю атакували, тим запекліше її пан Вейгер захищав. Тому вирушив Карл-Ґустав до Речі Посполитої, щоб Янa-Казимирa навіть у найвіддаленішому кутку його країни дістати.

А що дія за рішенням у нього наставала так швидко, як грім за блискавкою, то миттю підняв король війська, що стояли по містах, і перш ніж у Речі Посполитій схаменулися, перш ніж звістка про його похід розійшлася, він уже минув Варшаву і в найгарячіший жар пожежі кинувся.

Тож налітав монарх, на бурю схожий, гнівом, помстою та злістю спонукуваний. Десять тисяч коней топтало за ним поля, ще снігом вкриті, піхоту з гарнізонів він забирав і летів вихором на південь Речі Посполитої.

Дорогою палив і вбивав усе дощенту. Не був це вже той давній Карл-Ґустав, добрий, людяний і веселий, котрий аплодував польській кавалерії, підморгував на бенкетах і лестив жовнірам. Тепер усюди, де з’являвся, лилася потоком шляхетська та селянська кров. Дорогою винищував ополченців, військовополонених вішав, нікого не жалів.

Але як поміж гущавини борів могутній ведмідь несе свою важку тушу, ламає по дорозі лід і галуззя, так вовки йдуть у назирці за ним і не сміють йому дорогу заступити, щораз ближче наступають на нього ззаду. Так і ті загони ополченські тягнулися за армією Карла, в щораз більші об’єднуючись загони, і пантрували за шведом, як тінь слідує за людиною. Та навіть краще за тінь, бо переслідували і вдень, і вночі, і в погоду, і в негоду. Водночас перед зайдами руйнували мости, знищували продовольство. Тому окупанти були змушені йти, як пустелею, не маючи де голови прихилити або чим у голоді підкріпитися.

Тож Карл-Ґустав скоро збагнув, якою страшною виявилася його ініціатива. Війна розлилася навколо нього настільки широко, наскільки море розливається навколо самотнього корабля, що заблукав. Палала Пруссія, палала Велика Польща, яка, першою шведське підданство прийнявши, першою ж хотіла той хомут скинути. Палали Мала Польща, Україна, Литва та Жемайтія. У замках й у великих містах, ніби на островах, трималися ще шведи, зате села, бори, поля, річки були вже під польським контролем. Не лише окрема людина, чи нечисленний роз’їзд, а й навіть цілий полк не міг від головних шведських сил хоча б на дві години відлучитися, бо відразу ж пропадав без сліду, а бранці, котрі потрапляли в селянські руки, вмирали в жахливих муках.

Даремно Карл-Ґустав по селах і містах проголошувати наказав, що якщо якийсь селянин озброєного шляхтича живим або мертвим привезе, то отримає вольності та землю в довічне володіння. Селяни на рівні зі шляхтою та міщанами потягнулися до лісів. Люди з гір, люди з глибоких пущ, люди з лугів і полів укоренилися в лісах, робили засідки проти шведів на дорозі, нападали на менші залоги, вирізали до ноги роз’їзди. Ціпи, вила та коси не гірше за шаблі шляхти напилися шведської крові.

Тим більший гнів наростав у серці Карла, що ще кільканадцять місяців тому так легко ця країна йому піддалася, а тепер не міг второпати, що сталося, звідки ці сили, звідки цей опір, звідки ця страшна війна не на життя, а на смерть, кінця якої він не бачив і прогнозувати його не брався.