Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

Часто також відбувалися наради в шведському таборі. З королем перебували брат його Адольф, принц біпонтійський, котрий командував військами, Роберт Дуґлас, Генріх Горн, родич того, котрого під Ченстоховою селянська коса скосила, Вальдемар, данський граф, і той самий Міллер, котрий біля підніжжя Ясної Ґури славу свою військову втратив, і Ашемберґ, котрий кавалерією найкраще командував, і Гаммершильд, котрий гарматами завідував, і старий розбійник, маршал Арвід Віттемберґ, котрий шкуродерствами своїми прославився та залишки здоров’я свого намагався зберегти, бо йому галлійська недуга допікала, а також Форґель і багато інших. Це все були полководці, котрі вміли здобувати міста, а в полі поступалися лише королівському генію.

Вони в душі боялися, щоб усе військо з королем не загинуло, труднощами, браком провіанту та польською затятістю зморені. Старий Віттемберґ відверто відмовляв короля від цього походу.

– Як можна, ваша величносте, – переконував він, – ганятися аж у руські землі за ворогом, який нищить усе по дорозі, сам невидимим залишаючись? Що тут вдієш, якщо коням не лише сіна чи вівса, але навіть соломи зі стріх бракує, а люди від голоду попадають? Де ті війська, що на допомогу нам прийдуть, де замки, в яких ми могли б відгодуватися та стомленим тілам своїм дати перепочинок? Я не порівнюю себе з вашою величністю, але якби я був Карлом-Ґуставом, вашою славою вкритим, що у визначних перемогах здобута, на хитку колію такої війни не ставав би.

На це Карл-Ґустав відповів:

– І я також, якби я був Віттемберґом.

Відтак монарх згадував Александрa Македонського, із котрим любив себе порівнювати, і йшов уперед, ганяючись за паном Чарнецьким. А той, не маючи достатніх і вправних сил, утікав від нього, але тікав, як вовк, завжди готовий кинутись на переслідувачів. Часом він ішов перед шведами, часом по флангах, а часом, сховавшись у глухих лісах, відпускав їх уперед, так що вони думали, що супротивника наздоганяють, а той насправді йшов назирці. Відсталих вирізали, там і тут наздоганяли якийсь роз’їзд, знищували загони піхоти, що забарилися, нападали на підводи з провіантом. І ніколи шведи не знали, де їхній ворог, з якого боку вдарить. Не раз у нічних сутінках відкривали вогонь із гармат і мушкетів по заростях, вважаючи, що супротивника мають перед собою. Стомлювалися смертельно, йшли в холоді, голоді та відчаї, а караючий меч vir molestissimus 1 1 Vir molestissimus ( лат .) – украй обтяжений і виснажений. постійно висів над ними, як хмара з градом зависає над ланом збіжжя.

Врешті-решт дістали його під Ґоломб’єм, неподалік від гирла, де Вепр впадає у Віслу. Деякі польські хоругви, що були напоготові, кинулися стрімко на ворога, сіючи страх і паніку. Першим навалився пан Володийовський зі своєю ляуданською хоругвою і зім’яв військо данського принца Вальдемарa. Своєю чергою, пан Самуель Кавецький і його молодший брат Ян напали з пагорба зі своєю панцерною хоругвою на найманих англійців Вілкінсонa, й умент зжерли їх, як щупак поглинає коропа. А пан Малявський зіткнувся з принцом біпонтійським так щільно, що люди і коні позмішувалися між собою, як курява, яку два вихори з протилежних боків несуть і один вир із неї творять. В одну мить відтіснили шведів до Вісли. Побачивши це, Дуґлас поквапився зі своєю добірною рейтарiєю на виручку. Але натиску цієї нової потуги стримати вже не могли. Тож почали шведи стрибати з високого берега на лід, падаючи мертвими так густо, що чорніли на засніженому полі, як літери на білому аркуші. Загинув принц Вальдемар, поліг Вілкінсон, а принц біпонтійський, звалений із коня, ногу зламав. Проте загинули в різний спосіб і обидва пани Кавецькі, а також пани Малявський, Рудавський, Роговський, Тимінський, Хоїнський і Порванецький. Натомість пан Володийовський, котрий у шведські ряди, як у воду, пірнав із головою, навіть найменшої рани не отримав.

Тим часом прибув і сам Карл-Ґустав із головними силами, гарматами, і перебіг бою змінився. Решта полків пана Чарнецькогo, недисципліновані і не достатньо вишколені, не зуміли вчасно перешикуватися, деякі коней не мали під рукою, інші, котрі по дальших селах стояли, всупереч наказам залишатися напоготові розійшлися по домівках. Тому, коли ворог напав несподівано, одразу ж кинулися врозтіч, і в бік Вепра повтікали. Тому пан Чарнецький наказав сурмити відступ, аби ті полки, які першими атакували, не втратити. Одні подалися за Вепр, інші – до Кінської Волі, залишаючи поле та славу перемоги Карлoвi. А тих, хто за Вепр тікали, довго переслідували хоругви панів Зброжекa та Калинськогo, котрі ще на боці шведів воювали.