Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

Карл помітив, що поляки аж ніяк не прагнули укріплені фортеці штурмувати і вважали їх недоступними, хоча в інших країнах такі твердині могли б лише до третьорядних зарахувати, однак він був переконаний, що жодна з фортець не змогла б чинити належного опору, бо ні мурів належно не утримували, ні земляних укріплень, а також не мали відповідної зброї. Тому оповідки про Замостя короля не лякали. Та й розраховував він на чар свого імені, на славу непереможного полководця, врешті-решт, і на перемови. Перемови, які будь-який магнат у Речі Посполитій міг вести на власну руку, бо в такий спосіб Карл досяг значно більше, ніж зброєю. Як людина хитра, монарх намагався наперед дізнатися, з ким має справу, тому старанно всю інформацію про власника Замостя збирав. Випитував про його звички, схильності, почуття гумору й уяву.

Ян Сапєгa, котрий на превеликий жаль воєводи вітебського зрадою вже своє ім’я встиг заплямувати, давав королеві пояснення щодо пана старости калуського. Проводили в нарадах довгі години. Пан Сапєгa, однак, вважав, що не легко буде королеві господаря Замостя на свій бік схилити.

– Грошима його не спокусити, – казав пан Ян, – бо чоловік він вельми заможний. Він не марнославний і ніколи за посадами не ганявся, не хотів їх навіть, коли ті самі його шукали. Щодо титулів, то я сам чув, як при дворі вилаяв він пана де Ноєрa, секретаря королеви, за те, що той сказав йому: mon prince 2 2 Mon prince ( франц. ) – мій князю. . «Я не prince , – бештав тоді чиновника, – бо навіть вельмож в’язнями у своєму Замостю тримав». Правда, це не він мав, а його дід, котрого Великим у народі нашому називають.

– Тільки б мені ворота Замостя відчинив, то я запропоную йому щось таке, чого жоден польський король пропонувати не став би.

Пан Сапєга не наважився спитати, що б це такого могло бути, поглянув лише з цікавістю на Карлa-Ґуставa, але той правильно витлумачив цей погляд і вів далі, закладаючи за своєю звичкою волосся за вуха:

– Я запропоную йому Люблінське воєводство як незалежне князівство. Корона його точно спокусить. Бо ніхто з вас такій спокусі не зміг би протистояти, навіть теперішній воєвода віленський.

– Необмежена щедрість вашої королівської величності, – зауважив, не без певної іронії в голосі, пан Сапєгa.

А Карл відповів із властивим йому цинізмом:

– Я даю, бо це не моє.

Пан Сапєгa захитав головою.

– Він неодружений і синів не має. А корона мила тому, хто нащадкам її передати може.

– То порадьте, пане, якийсь кращий спосіб.

– Мені здається, що лестощами можна більше домогтися. Той магнат із розумом не дуже товаришує і саме на цьому його можна взяти. Треба його переконати, що лише від нього залежить мир у Речі Посполитій, якось йому втовкмачити, що лише він може вберегти її від війни, нещасть, усіляких потрясінь і майбутніх нещасть, але це якщо відкриє ворота. Якщо риба цей гачок проковтне, то ми будемо в Замості, а інакше – ніяк!

– Залишаться гармати як останній аргумент!

– Гм! На такий аргумент знайдеться чим у Замості відповісти. Важких гармат мають із надлишком, а нам доведеться свої ще підтягати. А коли відлига настане, це стане нереальним.

– Я чув, що піхота у фортеці вишколена, але кінноти їм бракує.

– Кавалерія тільки в чистому полі потрібна, та й, як виявилося, пан Чарнецький не розбитий, тому міг би одну-дві хоругви йому на підмогу прислати.

– Ваша милість одні завади бачить.

– Але весь час вірю в щасливу зірку вашої королівської величності, – не поліз далеко по слово пан Сапєгa.

Пан Ян мав слушність, коли припустив, що пан Чарнецький послав у Замостя кавалерію, необхідну до роз’їздів і захоплення язиків. Щоправда, пан Замойський і своєї мав досить і зовсім допомоги не потребував, але каштелян київський дві хоругви, які найбільше постраждали під Ґолемб’єм, Шемберка та ляуданську, зумисне до фортеці послав, аби ті могли відпочити, від’їстися і коней потомлених замінити. У Замості прийняв прибульців пан Собіпан привітно, а коли дізнався, які славетні жовніри до нього прийшли, то до небес їх возносив, дарами осипав і щодня до столу свого запрошував.

Ніхто не зможе описати радість і зворушення княгині Ґризельди, котра взріла панів Скшетуськогo та Володийовськогo, давніх полковників її видатного чоловіка. Упали їй до ніг обоє, зворушливі сльози від зустрічі улюбленої пані проливаючи, вона також не могла плач стримати. Скільки ж спогадів було пов’язано з ними з давніх лубенських часів, коли її чоловік, слава та любов народу, сповнений сил, володів величезною дикою країною, й як Юпітер, одним супленням брів сіяв страх між варварами. Такі це недавні часи, але де вони? Тепер магнат у могилі, країну варвари зайняли, а вона, вдова, сидить на попелищі щастя і величі, смутком живучи та молитвою.