Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

– Цілком інакше б ця битва пішла, – торочив він, – якби не те, що я напередодні до Бaрaнoвa, до тамтешнього каноніка, поїхав. А пан Чарнецький не знав, де я, тому порадитися не мав із ким. Може, і шведи про того каноніка чули, бо в нього смачнючі меди, тому й під Ґоломб’є подалися. Коли ж я повернувся, було вже запізно, король наступав і треба було хутко відповідь дати. Ми пішли, як у дим, але що вдієш, якщо ополченці бажають таким робом своє презирство до ворога виказати, що спинами до нього обертаються. Не знаю навіть, як тепер пан Чарнецький дасть собі раду без мене!

– Дасть собі раду! Не бійтеся, пане! – заспокоїв пан Володийовський.

– І я знаю чому. Бо шведський король воліє за мною під Замостя вдарити, ніж його по Повіслю шукати. Не заперечую, що пан Чарнецький хороший жовнір, але коли почне бороду крутити і своїм бичачим поглядом зиркати, то товаришам навіть із найкращої хоругви здається, що вони прості драгуни. Зовсім він на гідність не зважає, чого ми й самі були свідками, коли пана Жирськогo, заслуженого чоловіка, наказав по майдані кіньми волочити лише за те, що з роз’їздом не дістався туди, куди мав наказ. З шляхтою, шановне панство, треба по-батьківськи, а не по-драгунськи. Кажеш йому: «Пане-брате, або будь ласкавий, або йди», зворушиш його, вітчизну та славу згадуючи, і піде навіть далі, ніж драгун, котрий за гроші служить.

– Шляхтич шляхтичем, а війна війною, – резюмував староста.

– Дуже це химерно ваша гідність вивела, – скривився пан Заглобa.

– Але пан Чарнецький ще Карлoвi покаже, де раки зимують! – втрутився пан Володийовський. – Я був не на одній війні, тому можу авторитетно про це заявити.

– Спершу ми йому покажемо під Замостям, – вихвалявся пан староста калуський, котрий, надимаючи губи, пихтів фантазійно, витріщав очі і брався в боки. – Бa! Ф’ю! Що мені Карл! Га? Кого в гості запрошую, тому двері відчиняю! Що? Га!

Тут пан староста став ще гучніше сапати, колінами об стіл ударяти, перехилятися, вертіти головою, лютувати, очима виблискувати та базікати, як зазвичай, з певною фамільярною недбалістю:

– Що мені Карл! Він пан у Швеції, а Замойський Собіпан у Замостю. Eques polonus sum 5 5 Eques polonus sum ( лат .) – я польський шляхтич. , нічого більше, що? A я в себе. Я Замойський, а він шведський король. От Максиміліан був австрійський і що? Йде, то хай собі йде. Побачимо! Йому Швеції мало, а мені Замостя досить, але його не віддам, що?!

– Мило, шановне панство, слухати не лише таке красномовство, а й такі доброчесні сентименти! – вигукнув пан Заглобa.

– Замойський є Замойський! – відповів, утішений похвалою, староста калуський. – Ми нікому не кланялися і не будемо… Ma foi ! Замостя не віддам, і баста.

– За здоров’я господаря! – загукали офіцери.

– Vivat ! Vivat !

– Пане Заглобо! – покликав староста. – Шведського короля я в Замостя не впущу, а вас зі Замостя не випущу!

– Пане старосто, дякую за милості, але цього ваша гідність не зробить, бо наскільки Карлa першим рішенням ви б засмутили, настільки другим його втішили.

– Тоді дайте слово, що до мене після війни приїдете, чуєте?

– Даю.

Довго ще бенкетували, проте сон став морити лицарів, тому пішли вони на спочинок, особливо що незабаром мали для них початися безсонні ночі, бо шведи були вже близько й авангард їхній побачити сподівалися будь-якої години.

– Таки Замостя він нікому не віддасть, – говорив пан Заглобa, повертаючись до своєї квартири із Скшетуськими і паном Володийовським. – Ви зауважили, панове, як ми один одному сподобалися. Добре нам у Замості житиметься, і мені, і вам. Ми з паном старостою настільки притерлися, як жоден столяр краще не припасує. Добрий пан. Гм!.. Якби був моїм пугіналом і якби його на поясі носив, то часто би його об брусок гострив, бо він трохи тупий. Але добрий чоловік, цей не зрадить, як ті сучі сини біржанці. Ви вважали, що магнати проковтнуть старого Заглобy. А дзуськи. Заледве Сапєги спекався, а вже другий лізе. Але цього я настрою, як контрабас, і таку на ньому арію шведам зіграю, що до смерті під Замостям дотанцюються. І накручу його, як ґданський годинник із курантами.

Дальшу розмову перервав гомін, що долітав із міста. За хвильку знайомий офіцер швидко промчав повз співбесідників.

– Стійте! – закликав пан Володийовський. – Що там?

– Заграву з валів видно. Щебжешин горить! Шведи вже тут!

– Гайда на вали, шановне панство! – запропонував пан Скшетуський.

– Йдіть, а я подрімаю, бо мені завтра сили будуть потрібні, – відмахнувся пан Заглобa.