Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

– Добре! – прошепотів за спиною пана старости пан Заглобa.

А той, закінчивши свою промову, став губи надимати, пихтіти та повторювати:

– Га! Ось так! Га!

Форґель прикусив вус, помовчав трохи і продовжив:

– Найбільшим доказом недовіри стало б для короля, якби ваша світлість його гарнізон у фортецю впустити не погодилась. Як королівський повірений я знаю його найпотаємніші думки, до того ж маю наказ оголосити вашій гідності і слово від імені короля дати, що він ні держави замойської, ні цієї фортеці займати на постійно наміру не має. Але коли війна в усій цій країні нещастя роздмухує знову, коли бунт голову підняв, а Ян-Казимир, забувши незгоди, які на Річ Посполиту впасти можуть, турбуючись лише про власні інтереси, знову з-за кордону повернувся і разом із поганами проти християнського війська нашого виступає, вирішив непереможний король і мій сюзерен навіть до диких татарських і турецьких степів його переслідувати, а на меті в нього лише спокій країни, перемога справедливості, щастя та свобода громадян цієї святої Речі Посполитої.

Староста калуський ударив рукою по коліну, але не зронив ні слова, лише пан Заглобa шепнув:

– Нечистий ризу одягнув і хвостом на месу дзвонить.

– Чимало добра пролилося вже на цей край з королівської милості, – правив далі Форґель, – але найясніший цісар, вважаючи в отчому своєму серці, що не достатньо зробив, ще раз провінцію свою Прусську залишив, аби знову прийти йому на порятунок, який у перемозі над Яном-Казимиром полягає. І щоб ця нова війна швидкий і щасливий кінець могла мати, потрібне його королівській величності невідкладне тимчасове розміщення в цій фортеці, бо вона має для війська його королівської величності стати оплотом, звідки переслідування заколотників буде відбуватися. Але почувши, що той, хто в Замостю господар, є не лише заможним, не лише старовинністю роду, дотепністю, прекрасним розумом, а й любов’ю до батьківщини всіх перевершує, король і мій сюзерен промовив: «Він мене зрозуміє, він наміри мої щодо цієї країни оцінити зуміє, довіри моєї не зрадить, надію перевершить, до щастя та спокою цієї країни першим руку докладе». Так і є! Адже саме від вас, пане, залежить майбутня доля цієї вітчизни. Ви її врятувати і батьком для неї стати можете. Тому не сумніваюся, що ви це зробите. Хто таку славу від пращурів успадковує, той не втратить можливість, щоб її прибільшити і безсмертною зробити. Справді, більше добра ви доб’єтеся, відчиняючи ворота цієї фортеці, ніж якби навіть нову провінцію до Речі Посполитої приєднали. Король вірить, пане, що небуденна мудрість ваша нарівні із серцем до такого рішення схиляться, тому наказувати не хоче, а лише просити бажає. Володар погрози відкидає, натомість дружбу пропонує. Не як правитель із васалом, а як могутній із могутнім домовлятися прагне.

Тут генерал Форґель схилився панові старості з таким поклоном поваги, немовби істинному монархові, і замовк. У залі запанувала тиша. Всі очі втупилися в старосту.

Той же засовався, як зазвичай, на своєму позолоченому кріслі, губи надимав і строгий вигляд демонстрував. Врешті-решт, розставивши широко лікті, долоні поклав на коліна і, скидаючи головою, як норовистий кінь, промовив:

– Ось що я вам скажу! Дуже вдячний його шведській величності за його високу думку, яку має про мої розум і почуття до батьківщини. Немає нічого для мене також милішого, ніж дружба такого ось магната. Але гадаю, що наші стосунки могли б такими ж залишатися, якби його королівська величність у Стокгольмі сиділа, а я в Замостю. Що скажете? Бо Стокгольм – його величності, а Замостя – моє! Що стосується почуттів до Речі Посполитої, то на мою думку, не тоді буде їй краще, коли шведи її землю топтатимуть, а коли з неї заберуться. Ось така-от рація! Не сумніваюся, що Замостя могло б його величності у вікторії над Яном-Казимиром допомогти, тому хочу сказати, щоб і ваша гідність знала, що я не шведському королеві, в саме Янoвi-Казимиру присягав, тому успіхів йому бажаю, а Замостя не віддам! Ось так!

– Оце дипломатія! – гмикнув пан Заглобa.

У залі почувся радісний гомін, але пан староста ляснув руками по колінах і розмови припинив.

Форґель сторопів і стояв, наче в рот води набрав, після чого став висувати нові аргументи. Він наполягав, трохи погрожував, благав, лестив. Як патока, пливла з рота його латина, аж краплі поту зросили його чоло, але все надаремно, бо після всіх своїх найкращих аргументів, таких переконливих, що мури зруйнувати могли б, чув завжди одну відповідь: