Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

– А я все одно Замостя не віддам, ось так!

Аудієнція затягнулася понад міру, наприкінці й зовсім стала надто обтяжливою для Форґеля, бо веселощі помалу охоплювали присутніх. Щораз частіше падало якесь словечко, якесь глузування то з вуст пана Заглоби, то з інших, після чого приглушені смішки озивалися в залі. Зрозумів нарешті Форґель, що доведеться вдатися до крайніх засобів, тому розгорнув пергамент із печатками, який тримав у руці і на який ніхто досі не звертав уваги, виструнчився та проголосив урочистим, чітким голосом:

– За відкривання воріт фортеці його королівська величність (далі знову йшов довгий перелік титулів) жертвує вашій світлості Люблінське воєводство у спадкове володіння!

Здивувалися всі, почувши це, здивувався на мить і сам пан староста. Своєю чергою, Форґель став окидати переможним поглядом усе навколо, аж тут поміж глухої тиші озвався польською до старости пан Заглобa, котрий стояв тут же за ним:

– Подаруйте, ваша гідносте, шведському королеві навзаєм Нідерланди.

Пан староста не міркував довго, ударив руками об поли і випалив на всю залу латиною:

– А я жертвую його королівській величності Нідерланди! Тут зала вибухнула одним гомеричним реготом. Тряслися животи і пояси на животах. Одні аплодували, інші вихитувалися, наче п’янi, ще інші спиралися на сусідів, і сміх не припинявся. Форґель зблід, брови насупив загрозливо, але чекав із вогнем у зіницях і головою, гордо закинутою догори. Як тільки напад сміху минувся, спитав чемним, уривчастим голосом:

– Чи це остаточна відповідь вашої гідності?

На це пан староста підкрутив вуса.

– Ні! – сказав він, ще гордовитіше закидаючи голову. – Я ще маю гармати на мурах!

Перемови провалилися.

Двома годинами пізніше загуркотіли гармати зі шведських окопів, а замойські відповіли їм не менш потужно. Все Замостя вкрилося димом, немов густою хмарою, тільки раз по раз виблискувало в цій хмарі і грім лунав без угаву. Але скоро вогонь із важких фортечних фальконетів переміг. Шведські ядра падали в рів або відбивалися без наслідків від міцних стін. Над вечір ворог був змушений відступити з ближчих шанців, бо фортеця засипала їх таким градом ядер, що живий дух витримати не міг. Задихаючись від гніву, шведський король наказав спалити всі навколишні села та містечка, так що околиця виглядала уночі, як одне море вогню, але пан староста цим не переймався.

– Гаразд, – видихнув він, – нехай палять! Ми маємо дах над головою, а їм швидше за комір налетить.

І настільки був задоволений собою і веселий, що того самого дня звелів пишний бенкет влаштувати і допізна з келихами розважався. Замкова капела грала на бенкеті так гучно, що навіть у гуркоті гармат чути її було аж до найдальших шведських шанців.

Але і шведи стріляли вперто, навіть настільки вперто, що вогонь тривав упродовж усієї ночі. Наступного дня прийшли королеві ще кільканадцять гармат, із яких, заледве витягнувши їх на вали, відразу ж почали по фортеці гатити. Не сподівався король, щоправда, розтрощити мури, хотів лише старосту переконати, що вирішив штурмувати відчайдушно та невблаганно. Монарх прагнув налякати ворога, але ці зусилля були просто смішними. Пан староста ані на мить у таке не повірив і, часто показуючись на мурах, кричав на фоні запеклої стрілянини:

– І хочеться їм порох надаремно витрачати?!

Пан Володийовський та інші офіцери просилися на вилазку, але пан староста не дозволив. Не хотів даремно кров марнувати. Знав зрештою, що все скінчилося б відкритим боєм, бо такого воїна, як шведський король, і таку навчену армію не заскочиш зненацька. Пан Заглобa, убачивши незмінність позиції старости в цьому питанні, ще більше наполягав та обіцяв, що сам вилазку проведе.

– Занадто, пане, ви до крові спраглі! – відповів Собіпан. – Нам добре, шведам погано, то якого біса до них пертися? Ви полягти можете, а мені потрібен хороший радник, бо ви тим дотепом так гарно Форґеля збештали, про Нідерланди згадавши.

Пан Заглобa відповів, що не може всидіти за мурами, так йому до шведів свербить, але був змушений скоритися.

Тому з огляду на відсутність інших занять час свій гаяв літній шляхтич на мурах серед жовнірів, застерігаючи й авторитетні поради роздаючи, які всі з неабиякою повагою слухали, маючи його за воїна дуже досвідченого й одного в Речі Посполитій із найкращих. А той тішився в душі, споглядаючи на захисників і на лицарський запал.

– Пане Міхале! – казав він панові Володийовськoму. – Інший уже дух у Речі Посполитій і в шляхти, інші часи. Ніхто вже про зраду та про капітуляцію навіть не думає, натомість кожен із прихильності до Речі Посполитої та монархії готовий краще життя віддати, ніж кроком ворогові поступитися. Пам’ятаєте, як рік тому з усіх боків чулося: цей зрадив, той зрадив, той протекцію прийняв, а тепер шведи вже більше за нас протекції потребують, і якщо дідько їм її не забезпечить, то незабаром їх усіх вхопить. Бо ми тут маємо животи такі повні, що барабанщики могли б по них дубасити, а їм голод кишки очищає і батоги з них крутить.