Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

Пан Заглобa мав рацію. Шведська армія не мала з собою запасів продовольства і для вісімнадцяти тисяч людей, не рахуючи коней, не було звідки їх одержати. Адже пан староста ще до приходу ворога постягав на кільканадцять миль навколо фураж, провіант, людську та кінську силу з усіх своїх володінь. У віддалених же околицях країни аж роїлося від загонів конфедератів, зграй озброєних селян, тому роз’їзди з табору за продовольством виходити не могли, бо тут же за табором їх певна смерть чекала.

До того ж пан Чарнецький не пішов на Завісля, а й далі кружляв навколо шведської армії, як хижий звір біля вівчарні. Повернулися нічні тривоги, зникали без вісті менші загони. Неподалік від Красникa з’явилися ще якісь польські війська, які сполучення з Віслою відтяли. А ще прийшла звістка, що пан Павел Сапєгa з потужною литовською армією йде з півночі, що по дорозі побіжно знищив гарнізон у Любліні, місто взяв і комуніком прямує до Замостя.

Бачив цей жахливий стан найдосвідченіший із шведських полководців, старий Віттемберґ, і відверто виклав усе королеві.

– Я знаю, – казав він, – що геній вашої королівської величності дива творить, але якщо про буденні речі йдеться, то нас голод зморить, а коли ворог на виснажених наступатиме, то забракне нам навіть сил утікати.

– Якби я в цій фортеці осів, – задумався король, – то за два місяці війну закінчив би.

– На таку фортецю навіть року облоги замало.

Король у душі визнавав слушність старого воїна, однак не зізнавався вголос у тому, що і сам способів не знаходить і що геній його виснажився. Але монарх усе ж покладався на якийсь несподіваний випадок, тому звелів стріляти і вдень, і вночі.

– Душі їхні виснажу, то й до угод будуть сумирніші, – вирішив він.

Після кількох днів стрілянини, такої запеклої, що світу крізь дим не було видно, послав король знову Форґеля до фортеці.

– Король і мій сюзерен, – повідомив той, ще раз з’явившись перед старостою, – розраховує на те, що шкода, якої Замостя зазнало від наших гармат, прояснить розум вашої світлості і до перемов схилить.

На що пан Замойський відповів:

– Звісно, що так!.. Шкода є. Чому б їй не бути! Ви вбили свиню на ринку, якій осколок гранати в живіт потрапив. Стріляйте ще тиждень, то може вб’єте ще одну.

Форґель приніс цю відповідь королеві. Увечері знову відбулася рада в королівській ставці. Наступного дня взялися шведи пакувати намети на підводи і стягувати гармати із шанців. А вночі все військо забралося звідтіля.

Замостя гриміло за ними з усіх гармат, а коли вже щезли з очей, вийшли через південну браму дві хоругви, Шемберкa з ляуданською, і подалися вслід за втікачами.

Шведи тягнули на південь. Віттемберґ радив, щоправда, повертатися до Варшави і з усіх сил переконував, що це єдина дорога для порятунку, але шведський Александр вирішив уперто переслідувати до найдальших кордонів держави польського Дарія.

Весна того року дивними ходила дорогами, бо коли на півночі Речі Посполитої вже розтанули сніги, полилися занімілі ріки, й уся країна потекла березневою водою, то на півдні від гір ще розповсюджувався на поля, на води та бори крижаний подих зими. У лісах лежали замети, замерзлі дороги стугоніли під копитами коней, дні були сухі, заходи сонця червоні, а ночі зоряні та морозні. Люд, що сидів на родючих глинах, на чорноземі та буроземі Малої Польщі, радів від тієї міцності морозів, переконаний, що загинуть від них як польові миші, так і шведи. Але весна, яка довго не приходила, настала так раптово, як панцерна хоругва в атаку на ворога. Сонце сипонуло з неба живим вогнем і відразу затріщала зимова шкаралупа. З угорських степів прилетів потужний і теплий вітер, узявся дмухати на луги, поля та пущі. Відразу ж поміж сяючих калюж зачорніла рілля, зелені пагони вистрелювали на низькому поріччі, і ліси заплакали сльозами розтоплених бурульок.

На постійно погожому небі щодня виднілися журавлині ключі, зграї диких качок, чирянок і гусей. Прилетіли лелеки на минулорічні колеса, а під стріхами заметушилися ластівки, чулося щебетання птаства по селах, верески по лісах і ставках, а вечорами вся країна була наповнена кумканням і кваканням жаб, які розкошували у калабанях.

Після цього полилися рясні дощі, що, наче нагріті, падали вдень, падали вночі, і так без перерви. Поля перетворилися на озера, ріки піднялися, броди сталися непрохідними, запанувала «в’язкість і непридатність заболочених доріг». Поміж цієї води, багнюки та боліт волоклися на південь шведські загони.