Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

– Невже можна так точно полічити?

– Десять тисяч кавалерії і вісім піхоти, щоб мені добре було! На Бога надія, що значно їх менше звідси піде, нехай я лишень хоча б одну вилазку зроблю.

– Чуєте, пане, наступ сурмлять!

І справді, сурмачі з барабанщиками виступили з полків, і загриміла бойова музика. Під її супровід підходили полки, які зупинялися далі, й оточили місто на відстані. Згодом від густої юрби відділилися кільканадцятеро вершників. На півдорозі вони повісили на свої мечі білі хустки й узялися ними розмахувати.

– Перемовники, – пояснив пан Заглобa. – Я бачив, як до Бірж ті злодії під’їжджали з такими ж намірами, і відомо, що з цього вийшло.

– Замостя не Біржі, а я не віленський воєвода! – відрубав пан староста.

Тим часом посланці під’їхали до воріт. Після короткої паузи підбіг до пана старости ординарець із сповіщенням, що пан Ян Сапєгa прагне від імені шведського короля побачитися з ним і порозмовляти.

Але пан староста зараз же в боки взявся, став із ноги на ногу переступати, сопіти, губи надимати, і нарешті відказав жорстко:

– Скажи панові Сапєзі, що Замойський зі зрадниками не спілкується. Хоче шведський король зі мною балакати, хай мені справжнього шведа пришле, а не поляка, бо поляки, котрі шведові служать, хай до собак моїх свої представництва відправляють, бо я їх зневажаю!

– Як мені Бог милий, таке мені подобається! – зі щирим захопленням вигукнув пан Заглобa.

– А щоб їх там чорти вхопили! – додав задоволений власними словами і похвалою староста. – Що? Мені з ними церемонитись, чи що?

– Дозвольте, ваша гідносте, мені особисто цю звістку їм віднести! – попросив пан Заглобa.

І не зволікаючи, подався з ординарцем, вийшов навпроти пана Янa і, либонь, не лише слова старости повторив, а мусив щось і від себе дотепного додати, бо пан Сапєгa так завернув із місця, немовби йому перед конем блискавка вдарила, і натягнувши шапку на вуха, від’їхав.

З боку мурів і кавалерійської хоругви, яка перед брамою стояла, узялися улюлюкати на від’їжджаючих:

– До буди, зрадники, перебіжчики! Поганські слуги! Ату! Ату!..

Пан Сапєгa став перед королем блідий, із міцно стиснутими губами. Король також був збентежений, бо Замостя обмануло його надію. Більше того, незважаючи на те, що йому розповідали, монарх сподівався знайти місто не більш стійке, ніж Краків, Познань та інші, які він уже здобув. Тим часом побачив потужну фортецю, яка нагадувала данські та нідерландські, про які без гармат великого калібру не міг навіть мріяти.

– Що там? – спитав він, побачивши пана Сапєгу.

– Нічого! Пан староста не хоче балакати з поляками, котрі вашій королівській величності служать. Послав до мене свого блазня, котрий мене і вашу королівську величність знеславив так сороміцьки, що я повторити не наважуся.

– Мені байдуже, з ким хоче балакати, лише б розмовляв. Мені не бракує залізних аргументів, а тим часом Форґеля йому пошлю.

Через півгодини Форґель із суто шведською запобігливістю сповістив про себе біля воріт. Навісний міст повільно опустився на рів і генерал в’їхав у фортецю. Його зустріли зі спокійною гідністю. Не зав’язували очей ні йому, ні комусь зі свити. Вочевидь, хотів пан староста, щоб той усе розгледів і про все міг королеві розповісти. Магнат прийняв посла з такою розкішшю, як справжній князь, чим справив карколомне враження, бо пани шведські не мали і двадцятої частини таких багатств, як поляки, а пан староста між польськими був чи не найзаможнішим. Хитрий швед одразу ж узявся господаря трактувати, немовби його король Карл до рівного собі монарха з посольством послав, запобігливо назвав його принцом і весь час так вельможу називав, хоч пан Собіпан уже першого разу йому заперечив:

– Я не принц, eques polonus sum , і вже тому князям рівний!

– Ваша світлосте! – правив далі, не даючись збити себе на манівці, Форґель. – Найясніший шведський цісар і володар (тут він довго називав усі титули) зовсім не як ворог сюди прибув. Відверто кажучи, він на відвідини сюди приїхав і через мене оголошує, маючи, сподіваюся, небезпідставну надію, що ваша світлість для особи його і його війська браму свою відчинити захоче.

– У нас немає такого звичаю, – відповів пан Замойський, – щоб комусь у гостинності відмовляти, хоч би навіть і непрошений приїхав. Завжди в мене знайдеться місце за столом, а для такої гідної особи навіть почесне. Скажіть, отже, ваша гідносте, найяснішому цісарю, що це честь для мене, тим більше, що вельможний Карл-Ґустав є господарем у Швеції, як я в Замості. Але, як ваша гідність могла бачити, слуг мені не бракує, тому його шведська ясновельможність не має потреби своїх з собою брати. Інакше я міг би подумати, що він мене вважає задрипанцем і зневагу хоче мені виказати.