Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

Тут Олюнька звернулася до панни Кульвецівни:

– Тітонькa піде з нами?

Молодий хорунжий різко підняв голову:

– Тітонькa? – поцікавився він. – Яка ще тітонькa?

– Моя, панна Кульвецівна.

– То вона й моя, – сказав він і взяв руку для поцілунку. – Заради Бога! Бо я маю товариша в хоругві, ім’я котрого Кульвець-Гіпокентавр. То часом не ваш родич?

– Авжеж, він із наших! – підтвердила стара панна.

– Хороший чоловік, але вітрогон, як і я! – додав пан Кміциц.

Тим часом з’явився парубок зі світлом, відтак перейшли у сіни, де пан Анджей самотужки скинув із себе шубу, після чого подалися в інший бік, до покоїв для гостей.

Як тільки вони пішли, прядильниці збилися щільніше до гурту і взялися пліткувати між собою, кожна зі своїми зауваженнями. Стрункий юнак їм дуже сподобався, тож не шкодували слів для його оцінки, розсипаючись похвалами одна перед одною.

– Від нього наче світло ллється, – казала одна. – Коли увійшов, я подумала, що це королевич.

– А очі його, як у рисі, мало не кусає ними, – торочила інша. – Такому опиратися не вдасться!

– Та й не треба опиратися! – підтримала третя.

– Господиню нашу, немов веретеном, обкрутив! Одразу видно, що вона йому в око впала, та й кому б іще мала сподобатися?

– Але й він не гірший, не бійтеся! Якби про тебе йшлося, то пішла б навіть до Орші, хоча, кажуть, що це на краю світу.

– Щаслива панночка!

– Заможним завжди ведеться краще у світі. Ах, він золото, а не лицар!

– Казали пацунельки, що і той ротмістр, котрий зупинився у Пацунелях у старого Пакошa, дуже гарний кавалер.

– Я його не бачила, але де там йому до пана Кміцицa! Бо такого другого, мабуть, і на світі немає!

– Холера! – вигукнув раптом жемайтієць, котрому знову щось у жорнах поламалося.

– Чи не пішов би ти, кудлатий, зі своїми витребеньками! Вгамуйся, бо нічого не чути!.. О, так! Важко кращого за пана Кміцица і по всьому світі знайти! Певна річ, що і в Kейданах такого немає!

– Хіба присниться такий!

– Та хоч би приснився…

Ось так перемовлялися між собою шляхтянки в челядній. Тим часом в їдальні метушливо накривали на стіл, і у вітальні сиділа панна Олександра сам на сам із паном Кміцицом, бо тітка Кульвецівна пішла пригледіти за вечерею.

Пан Анджей не відводив погляду від Олюньки, і його очі виблискували щораз більше і більше, врешті-решт він не втерпів:

– Є люди, котрим багатство дорожче за все, інші полюють за здобиччю на війні, ще інші в конях кохаються, але я би вас за жодні скарби не віддав! Чесно скажу, що чим більше дивлюся, тим більше бажання маю одружитися, хоч би й завтра! А свої брови ви вуглинками підфарбовуєте?

– Чула, що так вертихвістки роблять, але я не така.

– А очі ніби з неба зіткані! Мені слів бракує описати їх.

– Нічого вам не бракує, якщо так мене сітями обплітаєте, аж мені моторошно.

– Це також наш звичай, смоленський: за наречених навіть у вогонь сміливо йти. Доведеться, королево, звикати до нього, бо так тепер завжди буде.

– Доведеться, пане, вам відвикати, бо так бути не може.

– Може, й скорюся, мене це не бентежить! Але вірте, панно, чи не вірте, а я готовий вам зірку з неба зняти. Заради вас я готовий навчитися й інших звичаїв, бо знаю про себе, що я простий вояк і в таборі буваю частіше, ніж у палацових покоях.

– Та це не має значення, бо й мій дідусь був вояком, але дякую за застереження! – відказала Олюнька, так солодко глянувши на пана Анджея, що його серце, як віск, розтопилося, тому він сказав:

– Ви з мене нитки сукати можете!

– О, ви не подібні на тих, з кого нитки сукати можна! З норовливими завжди найважче.

Пан Кміциц показав білі, наче вовчі, зуби в усмішці.

– Тобто? – поцікавився він. – Хіба не достатньо чіткими були домовленості наших батьків, щоб я спокійно спадок отримав і різні приємності разом із ним?

– А якої б вам хотілося найбільше?

– Якщо кохаєш, то падай до ніг – ось якої!

Сказавши це, пан Кміциц кинувся на коліна, а панночка зойкнула, ховаючи ноги під крісло:

– Заради Бога! Про таке в угоді не згадувалося! Дайте мені спокій, бо я розгніваюсь… Тітка може зараз надійти…

Та хлопець залишився на колінах, підняв голову і задивився в очі коханої.

– Та нехай хоч ціла хоругва тіток надійде, я від свого не відступлюся!

– Встаньте, пане.

– Вже встаю.

– Сідайте, пане.

– Вже сідаю.

– Ох і гульвіса, якийсь Юда з вас!

– Неправда, бо якщо я цілую, то щиро… Хочете дізнатися?

– Спробуйте тільки наважитись!