Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

Одного вечора панна Олександра сиділа в челядній, разом із дворовими дівчатами. Це був давній звичай Білевичів – коли гості не навідувалися, гаяти вечори зі слугами, співаючи побожних пісень і показуючи приклад для наслідування. Так само робила й панна Олександра, тим більше, що її дворові дівчата всі були шляхтянками, хоча й дуже бідними сиротами. Вони виконували розмаїту роботу, навіть найважчу, відбували обов’язки при панночці, за це з ними обходилися краще, ніж із простолюдинками. Однак були між ними і селянки, котрі вирізнялися хіба що мовою, адже багато з них польської не знали.

Панна Олександра зі своєю родичкою панною Кульвецівною сиділа посередині, а дівчата на лавках обіч. Усі пряли. У велетенському каміні з навішеним дашком палали соснові колоди та пні, то пригасаючи, то знову вибухаючи яскравим, великим полум’ям або іскрами, в міру того, як решітка каміна поповнювалася дрібним березняком і дровами. Коли полум’я спалахувало яскравіше, можна було побачити темні дерев’яні стіни великої кімнати і дуже низьку стелю з дерев’яними балками. На кроквах висіли різнокольорові мережива зірок, виготовлених із вафель, що оберталися від тепла. А з-за балок визирали мотки чесаного льону, що висіли по обидва боки, схожі на турецькі бунчуки. Майже вся стеля була ними обкладена. По темних стінах виблискували, як зірки, олов’яні кораблики, більші та менші, які стояли або спиралися на довгі дубові полиці.

У глибині, біля дверей, косматий жемайтієць раптом загурчав жорнами, бурмочучи собі під ніс монотонну пісеньку, панна Олександра мовчки перебирала вервицю, прядильниці пряли, нічого одна одній не кажучи.

Світло полум’я відсвічувало на їхні молоді, рум’яні обличчя, і вони з піднятими до куделі руками, лівою пощипуючи м’який льон, а правою обертаючи веретено, старанно плели, ніби змагаючись, підбурювані суворими поглядами панни Кульвецівни. Іноді вони зиркали одна на одну швидкими очима, а часом і на панну Олександру, ніби в очікуванні, чи скоро вже жемайтієць скінчить свою працю і можна буде співати пісень. Проте робота не припинялася і вони пряли далі. Нитки вилися, веретена бурчали, мигтіли спиці в руках панни Кульвецівни, а кудлач торохтів жорнами.

Часом, однак, він зупиняв свою роботу, вочевидь, щось у жорнах псувалося, бо тоді лунав його сердитий голос:

– От тобі й на!

Панна Олександра підіймала голову, немов її будила тиша, що западала після зойків жемайтійця. У цей час полум’я освітлювало її біле обличчя і серйозні, блакитні очі, що позирали з-під чорних брів.

Це була вродлива панночка з волоссям кольору льону, білосніжною шкірою та тонкими рисами обличчя. У неї була врода білої квітки. Жалобна сукня додавала їй серйозності. Сидячи тут, біля грубки, вона занурилася у свої думки, як у сон. Либонь, вона задумалася над своєю власною долею, яка залишалася дуже невизначеною.

Заповіт призначив їй стати дружиною чоловіка, котрого вона не бачила з десяти років. А тепер їй виповнювалося двадцять, тому панночці залишився лише нечіткий спогад про якогось дитячого переростка, котрий під час свого перебування з батьком у Водоктах більше волочився з рушницею по болотах, ніж на неї споглядав.

«Де він, який він тепер?» – ось які запитання снувалися в голові серйозної юнки.

Вона знала його ще з оповідок покійного підкоморного, котрий за чотири роки до своєї смерті подався в довгу та важку мандрівку до Орші. Тож, згідно з цими оповідками, він мав би бути кавалером із неабиякою фантазією, хоча й лихоманкою зборений. За цією угодою щодо шлюбу дітей, укладе-ною між старим Білевичeм і Кміцицом-батьком, цей парубок мав якнайшвидше приїхати до Водоктів, відрекомендуватися нареченій. А тут вибухнула велика війна, і наречений замість біля панни опинився на полях Берестечка. Там підстрелений, лікувався в домашніх умовах. А потім свого батька хворого і при смерті пильнував. Потім знову була війна – і так усі ці останні чотири літа. Тепер від смерті старого полковника збігло море часу, а про пана Кміцица навіть чуток не було.

Мала про що поміркувати панна Олександра, а може, вона тужила за невідомим. У серці чистому, саме тому, що воно не зазнало любові, носила велику готовність кохати. Бракувало тільки іскри, щоб на цьому вогнищі розпалити полум’я спокійне, але яскраве, рівне, сильне і, як свічка литовська, невгасиме.

Тож тривога охопила її, іноді приємна, а іноді прикра, й душа її постійно ставила собі запитання, на яке не було жодної відповіді, бо могла вона прийти лише з далеких полів. Отже, перше запитання було: чи він одружується з нею з доброї волі і готовий відповісти коханням на її почуття? У той час батьківські домовленості про шлюб дітей були звичною річчю, і діти, навіть після смерті своїх батьків, пов’язані були благословенням дотримуватися цих угод. В укладанні такої угоди панночка не бачила нічого надзвичайного, але ж добра воля не завжди йде поряд з обов’язком, тому і цей клопіт займав думки панночки. «Чи покохає він мене?» Після цього цілий табун думок нападав на дівчину, як зграя птахів обсідала самотнє дерево, що стояло віддалік. «Хто ж ти такий? Який ти? Чи ще живий, ходиш по цьому світі? Чи, може, вже десь голову поклав?.. А ти далеко? Чи близько?» Відкрите серце панночки, як відчинені двері, щоб привітати хорошого гостя, мимоволі волало до далеких сторін, до лісів і засніжених полів, ніччю вкритих. «Бувай, юначе! Бо немає у світі нічого гіршого за очікування!»