Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

Раптом, ніби у відповідь на заклик, десь знадвору, саме з цих засніжених далечіней ночі, долинув звук дзвоника.

Панночка здригнулась, але, опам’ятавшись, пригадала, що з Пацунелів присилали мало не щовечора до аптечки по ліки для молодого полковника. Цей здогад підтвердила панна Кульвецівна:

– Це від Ґаштовтів по скабіозу 4 4 Скабіоза – рід рослин із родини черсакуватих, що має лікувальні властивості. .

Нерівномірний звук дзвоника, що хилитався на дишлі, зазвучав чіткіше. Раптом він ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.

– Поглянь, хто приїхав, – наказала панна Кульвецівна жемайтійцеві, що обертав жорна.

Той вийшов із челядної, однак уже за мить повернувся і, взявшись за ручку жорна, флегматично повідомив:

– Панас Кмітас 5 5 У жемайтській і литовській мовах характерне додавання до іменників закінчення - ас . .

– І слово сталося тілом 6 6 Євангеліє від Івана 1:14. Переклад Івана Огієнка. , – вигукнула панна Кульвецівна.

Прядильниці схопилися на рівні ноги, а куделя та веретена посипалися на підлогу.

Панна Олександра і собі встала. Її серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але відразу зблідло. Дівчина навмисно відвернулася від каміна, щоб не показати, наскільки вона схвильована.

Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубі та хутряній шапці. Молодий чоловік вийшов на середину кімнати, і побачивши, що опинився в челядній, спитав дзвінким голосом, не знімаючи головного убору:

– Агов, а де ж та ваша панна?

– Я тут, – відповіла досить впевненим голосом Білевичівнa.

Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув її на підлогу і вклонився:

– А я – Анджей Кміциц.

Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потім знову втупився в землю. Та навіть цього часу вистачило, щоб панночка помітила високо підголену чуприну кольору жита, сірі очі, що пильно на неї дивилися, темні вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе і юнацьке.

Прибулець уперся в бік лівою рукою, а правою підкрутив вус, відтак сказав:

– Я ще навіть у Любичі не був, так сюди птахою поспішав до ніг панни лісничівни вклонитися. Прямо з табору вітер мене сюди привіяв, дай Боже, щасливий.

– То ви, пане, знали про смерть дідуся підкоморного? – спитала панночка.

– Я не знав, але оплакував його гіркими сльозами, мого благодійника, коли про його смерть від тих сарак дізнався, котрі з цих місцин до мене прибилися. Він був щирим приятелем, майже братом моєму померлому батькові. Мабуть, вам добре відомо, що чотири роки тому під Оршу він прибув до нас. Тоді й мені вашу милість пообіцяв і підтверджуючий документ показав, через який я по ночах не міг спати. Я би приїхав сюди раніше, але війна не матір: лише зі смертю людей сватає.

Дівчину збентежила ця зухвала промова, тому, бажаючи змінити тему, вона запитала:

– То ви ще навіть свого Любича не бачили?

– Для цього ще буде час. Спочатку служба і коштовний спадок, який я хотів би успадкувати насамперед. Але ви так відвертаєтесь від грубки, що я досі не можу вас розгледіти. О, так! Оберніться нарешті, а я з іншого боку підійду! О, так!

Сказавши це, сміливий вояк схопив за руку дівчину, що не сподівалася такого раптового вчинку, й обернув до вогню, закрутивши нею, як дзиґою.

Панночка розгубилася ще більше і, прикривши очі довгими віями, стояла яскравим світлом і власною вродою засоромлена. Пан Кміциц нарешті відпустив дівчину і вдарив себе об поли.

– Бог таки любить мене, який скарб! Та я дам на сто мес за свого благодійника, що мені вас заповів. Коли ж весілля?

– Не так хутко, бо я ще не ваша, – застерегла Олюнька.

– Але будете, навіть якщо доведеться спалити цю оселю! Заради Бога! Я міркував, що угода укладена, але бачу, що художник високо міряв, але схибив. Хай йому грець і хіба печі малювати, бо не все золото, що блищить. Гарно ж мене нагріли, щоб мене куля вцілила!

– Покійний дідусь розповідав мені, які ви гарячі.

– А в нас усі такі у Смоленську, не те, що ваші жемайти. Раз-два – і має бути так, як ми хочемо, а як ні, то смерть!

Олюнька всміхнулась, і її голос став твердішим, коли звела на залицяльника очі:

– Гей! То, може, й татарин живе у вас?

– Байдуже! А ви моя з волі батька та серця.

– Стосовно серця я ще не впевнена.

– Якби це не було так, то я проштрикнув би ножем своє серце!

– Смішно ви якось промовляєте… Але ми все ще в людській… Будь ласка, заходьте в покої. Після довгої дороги і вечеря зайвою не буде. Прошу!