О. Генрі - Вождь червоношкірих - Оповідання

— У чому річ? — насторожився Хеккет.

— Вам надано право з'єднувати людей священними узами шлюбу, — правильно?

— Правильно, — погодився Хеккет. — Шлюбний союз, скріплений мною, вважається законним.

— Тут, у цьому таборі, нам належить виправити найбільше зло, — почав Грамофон, вдаючись до урочистої слізливості. — Якийсь а-ристо-кратик посміявся з простацької, хоча й гарненької на личко особи жіночої статі, яка вже давно за ним сохне. Увесь табір вважає своїм обов'язком закликати до порядку цього зарозумілого нащадка, може тисячі, а може й тисячі з лишком графів — і з'єднати його, хоч би і сильцем, із потерпілою мамзеллю. Хлопці! Нумо, заарканьте Маркіза і Міс Саллі і женіть їх сюди. Ми їх тут миттю обкрутимо!

Пропозицію Грамофона зустріли криками захоплення. Усі кинулися розшукувати головних учасників майбутньої церемонії.

— З вашого дозволу, — сказав суддя, обтираючи піт, хоча ніч була холодна, — мені хотілося б знати, як далеко ви намірилися зайти у своєму жарті. І чи не слід мені побоюватись, що й деякі інші предмети мого туалету можуть бути прийняті вами за диких звірів і віддані на поталу?

— Хлопці розійшлися нині більше, ніж зазвичай, — пояснив йому Сондерс. — Їм, бачите, спало на думку оженити тут двох — нашого кухаря та гуртівника. Жартома, звичайно. Ну, та вам же з Семом все одно доведеться тут заночувати. Отже, зробіть вже їм цю послугу, може, вони вгамуються.

Свати тим часом розшукали наречену і нареченого. Кухар сидів на дишлі фургона і спокійно палив свою трубку. Маркіз був тут же, неподалік, він притулився до дерева, під яким було влаштовано комору.

Обох безцеремонно заштовхнули до комори, і Грамофон, перейнявши на себе права церемоніймейстера, став віддавати накази.

— Ти, Сухий Струмок, і ви, Джиммі, Бене і Теллере, збігайте до гаю і наберіть квітів — хоча б того ж мескіту — та не забудьте про іспанський меч, що росте біля загороди для коней. Ми дамо його нареченій замість букета. Ти, Кульгавий, тягни сюди свою червону з жовтим ковдру, це буде спідниця Міс Саллі. А ти, Маркізе, і так обійдешся: все одно на нареченого ніхто не дивиться.

Під час цих блазнівських приготувань обидва головні учасники урочистої події на хвилину залишилися наодинці. Обличчя Маркіза виражало страшне хвилювання.

— Цій дурості треба покласти край, — звернувся він до Міс Саллі, і в світлі висячого ліхтаря обличчя його здалося кухареві смертельно блідим.

— А чому власне? — запитав той із посмішкою. — Навіщо псувати людям задоволення? Адже вони дотепер ніколи тобі особливо не докучали. Як на мене, нехай собі веселяться.

— Ах, нічого ти не розумієш, — простогнав Маркіз. — Адже Хеккет — окружний суддя. Якщо він нас з'єднає — кінець… Я не можу… Ах, нічого ти не знаєш!

Але тут кухар підійшов ближче й узяв Маркіза за руки.

— Саллі Баском, — сказав він, — я знаю все!

— Знаєш? — пробелькотів Маркіз. — І ти… ти хочеш?..

— Ніколи в житті нічого так не хотів. А ти?.. Тихіше, сюди йдуть.

До комори ввалилися ковбої з весільним убором для нареченої.

— Віроломний койоте! — вигукнув Грамофон, звертаючись до Маркіза. — Чи згоден ти загладити свою провину перед цією прасувальною дошкою — перед цією, з дозволу сказати, довірливою спідницею? Чи підеш тихо-мирно до вівтаря чи накажеш тягти тебе на вірьовці?

Маркіз стояв, недбало зсунувши капелюха на потилицю і притулившись до купи мішків з бобами. Обличчя його розрум'янилось, очі горіли.

— Що ж, бавитися так бавитися, — сказав він.

Незабаром до Хеккета, Холлі та Сондерса, які сиділи під деревом і палили, наблизилася процесія.

Попереду виступав Кульгавий Уокер, який награвав на своїй гармошці щось вельми тужливе. За ним ішли слідом наречений і наречена. Кухар обернув навколо талії строкату наваську ковдру, у руці його красувався іспанський меч — велика, завбільшки з решето квітка, фунтів п'ятнадцяти вагою, із білосніжними, наче восковими пелюстками. Капелюх нареченої був прикрашений гілками мескіту і жовтими квітами ратами. Сітка від комарів слугувала їй вуаллю. За молодою парою брів, спотикаючись, Дейвіс Грамофон. Як посаджений батько він раз у раз підносив до очей кінський пітник і сповнював повітря риданнями, які було чутно за милю. Далі слідували попарно ковбої. Вони обмінювалися зауваженнями щодо туалету нареченої, на свій розсуд зображуючи гостей на фешенебельному весіллі.

Тільки-но процесія порівнялася з Хеккетом, він підвівся і, сказавши кілька слів про святість шлюбних уз, запитав: