О. Генрі - Вождь червоношкірих - Оповідання

Однієї чудової днини, майже хвилина в хвилину, але тільки з різних кінців, до ранчо Даймонд Кросс, що на Малій Пієдре, під'їхали два молоді хлопці і запитали, чи немає якоїсь роботи. Обидва були в новеньких і навіть франтівських ковбойських сорочках і штанях. Один — стрункий, засмаглий, коротко підстрижений брюнет із тонкими, немов точеними рисами; другий — широкоплечий, кремезний хлопчина, свіжий та рум'яний, із кучерявим рудуватим волоссям і некрасивим, ледь-ледь зачепленим ластовинками обличчям, кращою окрасою якого були веселі очі й усміхнений рот.

Управитель відповів, що робота знайдеться. До речі, йому того ранку доповіли, що кухар — як відомо, найнеобхідніша людина в таборі, — не витримавши жартів і витівок, які такій особі належить зносити за штатом, сів на свою мексиканську конячку і зник у невідомому напрямку.

— Хтось із вас уміє куховарити? — запитав управляючий.

— Я вмію, — відгукнувся рудуватий. — Мені доводилося куховарити в полі, і я, мабуть, міг би вас виручити. Але з умовою: при першій же нагоді ви влаштуєте мене краще.

— Оце вже розмова чоловіка, — зрадів управитель. — Поїдете із запискою до Сондерса. Хай приставить вас до роботи.

Таким чином, у розрахунковій відомості Даймонд Кроссу додалося два нових імені: Джон Баском і Чарльз Норвуд. Пообідавши, нові робітники разом вирушили до табору. Маршрут, який їм дали, був чіткий і простий: «Їдьте навпростець, через яр. Як проїдете п'ятнадцять миль, тут вам це саме місце й буде». Обидва хлопці були чужі в цих краях, обидва молоді й сміливі, і, оскільки їх звели випадок і далека дорога, слід думати, що фундамент їхньої подальшої дружби було закладено саме того дня, коли вони скакали пліч-о-пліч звивистою балкою Кандад Верда.

До місця призначення подорожні прибули вже після заходу сонця. Штаб-квартира табору була зручно розташована уздовж довгої заводі, навколо якої росли високі дерева. Розкидані по траві намети і брезентова комора свідчили, що ця стоянка розрахована на довгий термін.

Ковбої щойно повернулися до табору, де ніхто не чекав їх із вечерею. Які тільки прокляття не сипалися на голову кухаря, що втік! Поки вони знімали сідла і стриножували коней, до табору прибули новачки і спиталися, де тут Пінк Сондерс. Старший виступив уперед, і вони віддали йому записку управителя.

Пінк Сондерс, який розпоряджався всім, що стосувалося роботи, вважався першим веселуном і дотепником у таборі, де всі — від кухаря до управителя — були в рівному становищі. Прочитавши записку, він помахав рукою товаришам і, надриваючи глотку, урочисто оголосив:

— Джентльмени, дозвольте представити вам Маркіза і Міс Саллі!

Новачків його слова наче збентежили. Новий кухар здригнувся, але, пригадавши, що «Міс Саллі» — звичне прізвисько кухарів на всіх ранчо Західного Техасу, заспокоївся і добродушно приєднався до загального реготу. Що стосується його супутника, то ця витівка не тільки збентежила його, а й розсердила. Різко обернувшись, він схопився за луку сідла, очевидно, маючи намір поскакати геть.

Але Міс Саллі доторкнувся до його плеча і сказав, сміючись:

— Нічого, нічого, Маркізе. Сондерс не хотів тебе образити, навпаки! У тебе такий гордий вигляд, і ніс, як у аристократа, — це прізвисько якраз для тебе.

Міс Саллі розсідлав коня, і Маркіз, змінивши гнів на милість, пішов за його прикладом. Миттю засукавши рукави, Міс Саллі кинувся до комори.

— Ну так, я ваш новий кухар, чорт забирай! Ану, хлопці, зберіть більше хмизу, і за півгодини я впораю вам найсправжнісіньку вечерю.

Жвавість і добродушність, з якими Міс Саллі миттю перерив усе в коморі і, знайшовши каву, борошно та сало, узявся до діла, одразу здобули йому прихильність табору.

При найближчому знайомстві і Маркіз виявився славним, веселим хлопцем, щоправда, він тримався дещо осібно, осторонь грубих табірних розваг. Але ця замкнутість так пасувала до його прізвиська, що здавалася доречною, і хлопці навіть полюбили його за цю рису. Сондерс призначив його гуртівником. Маркіз був чудовий наїзник і управляйся з ласо і клеймом не гірше за інших ковбоїв.

Незабаром між Маркізом і Міс Саллі зав'язалося щось подібне до дружби. Після вечері, коли посуд було перемито і прибрано, їх зазвичай бачили разом: Міс Саллі палив свою люльку, вирізану з кореневища шипшини, а Маркіз плів собі нового арапника або шкріб сирі ремені на пута для коней.

Управитель не забув своєї обіцянки подумати при нагоді про кухаря. Навідуючись до табору, він довго з ним розмовляв. Чимось Міс Саллі приворожив його. Якось опівдні, повертаючись з об'їзду, він завітав до табору і сказав йому: