О. Генрі - Вождь червоношкірих - Оповідання

— Я, звичайно, не нишпорка, — зауважив він, підносячи до носа обривок театральної програми, — але мені особисто здається, що в цей папірець було загорнено не каблучку, а м'ятний льодяник — знаєте, такий кругленький. А та, на якій адреса, схоже, відірвана від квитка до кінематографа — Ліва сторона, ряд «Б», місце дванадцять.

Шемрок Джолнс подивився на нього відсутнім поглядом.

— Здається, вам краще за все звернутися до Джагінса, — сказав він.

— А хто такий Джагінс? — спитав Мікс.

— Це засновник нової, сучасної школи розшукової справи, — сказав Джолнс. — Їхні методи відрізняються від наших, але, кажуть, ніби Джагінсу вдавалося справлятися з абсолютно головоломними задачами. Я вас відведу до нього.

Джагінса, що затьмарив великих сищиків, вони застали в конторі. Це був миршавий білявий чоловічок, цілком захоплений читанням одного із добротних побутових романів Натанієля Готорна.

Великі представники двох різних шкіл розшуку обмінялися церемонним рукостисканням, і Джолнс представив Джагінсу свого клієнта.

— Викладіть обставини справи, — сказав Джагінс, знову занурюючись у читання.

Коли Мікс закінчив, найбільший з великих закрив книгу і сказав:

— Наскільки я зрозумів, вашій сестрі п'ятдесят два роки, праворуч під носом велика бородавка, незаможна вдова, миє підлоги, аби заробити на прожиток, обличчям і постаттю надзвичайно непоказна.

— Точніше не опишеш, — підтвердив Мікс.

Джагінс підвівся і надів капелюха.

— За п'ятнадцять хвилин я повернуся і принесу вам її нову адресу, — сказав він.

Шемрок Джолнс зблід, але все-таки вичавив із себе усмішку.

Коли вказаний час закінчився, Джагінс повернувся із аркушем паперу в руці.

— Свою сестру Мері Снайдер, — спокійно оголосив він і зазирнув у листок, — ви знайдете в будинку номер сто шістдесят два по Чилтон-стрит. Третій поверх, остання кімната по коридору. Це лише за чотири квартали звідси, — додав він, звертаючись до Мікса. — Може, сходите й упевнитесь, чи правильні мої відомості, а потім прийдете назад? Містер Джолнс, я вважаю, дочекається вас.

Мікс поспішно вийшов. За двадцять хвилин він з'явився у дверях, обличчя його сяяло.

— Вона там! — закричав він. — Жива і здорова! Скажіть, скільки я вам винен?

— Два долари, — сказав Джагінс.

Коли Мікс розплатився і пішов, Шемрок Джолнс, торсаючи в руках капелюх, став перед Джагінсом.

— Боюсь, що це нескромно з мого боку… — плутано забурмотів він. — Але якби ви були такі люб'язні… чи не згодилися б ви…

— Чому ж ні, — благодушно озвався Джагінс. — Із задоволенням розкажу, як це робиться. Пам'ятаєте ви прикмети місіс Снайдер? Тоді скажіть, чи мислиме діло, щоб подібна особа не замовила в розстрочку збільшену пастельну копію своєї фотографії? Найбільша в Америці майстерня, яка цим займається, розташована якраз за рогом. Я туди зайшов і списав її адресу з книги замовлень. От і все.

Злодій швидко сковзнув у вікно і завмер, намагаючись освоїтися з обстановкою. Усякий злодій, що поважає себе, спочатку освоїться серед чужого добра, а потім вже почне його привласнювати.

Злодій знаходився у приватному особняку. Забиті парадні двері та непідстрижений плющ підказали йому, що хазяйка дому сидить тепер десь на мармуровій терасі, яку омивають хвилі океану, і пояснює сповненому співчуття молодому чоловікові у спортивному морському кашкеті, що ніхто ніколи не розумів її самотньої й піднесеної душі. Освітлені вікна третього поверху в поєднанні з кінцем сезону у свою чергу свідчили про те, що хазяїн уже повернувся додому і скоро вимкне світло і відійде на сон. Бо вересень — така пора в природі і в житті людини, коли кожен доброчесний сім'янин доходить висновку, що стенографістки і кафе на дахах — марнота і суєта, і, відчувши в собі потяг до благопристойності та моральної досконалості, як цінностям більшим, починає чекати повернення додому своєї законної половини.

Злодій запалив цигарку. Прикритий долонею вогник сірника освітив на мить те, що було в ньому найвидатнішого, — довгий ніс та випнуті вилиці. Злодій належав до третього різновиду. Цей різновид ще не вивчений і не набув широкого визнання. Поліція познайомила нас тільки з першим та другим. Класифікація їх надзвичайно проста. Відмітною прикметою слугує комірець.

Якщо на спійманому злодії не вдається знайти накрохмаленого комірця, нам повідомляють, що це найнебезпечніший виродок, украй аморальний, і одразу виникає підозра: чи не той це закоренілий злочинець, який 1878 року поцупив наручники з кишені полісмена Хеннессі і нахабно уникнув арешту.