Stendhal - Пармський монастир

«Приховуй від людей свою шалену витівку і, головне, не тримай при собі ніяких паперів: ні писаних, ні друкованих. У Швейцарії за тобою ходитимуть друзі святої Маргарита. [105] Стараннями пана Пелліко ця назва стала відома на всю Європу так зветься в Мілані вулиця, де розташовані будинок поліції і в'язниця (Прим. автора). Пелліко Сільвю (1789–1854) – італійський письменник-карбонарій. В примітці Стендаля йдеться про спогади Пелліко «Moi в'язниці» (1833), де міланську поліцію часто називають за назвою вулиці, на якій був будинок поліції і містилась в'язниця. Якщо я матиму досить грошей, – писала графиня, – я пошлю когось до Женеви, в готель «Терези»: там ти взнаєш деякі подробиці, про які я писати не можу, однак тобі треба їх знати до повернення. Але Богом святим благаю: не затримуйся в Парижі жодного дня, бо тебе впізнають наші шпики».

Уява Фабріціо малювала фантастичні картини, і його цікавило тепер лише одне: на які загадкові обставини натякала йому тітка. Він негайно вирушив на батьківщину, дорогою до Франції його двічі затримували, але йому вдалося викрутитися. Цих прикрощів завдав йому італійський паспорт і дивний титул торговця барометрами, що ніяк не пасував до його юного личка й забинтованої руки.

Нарешті Фабріціо прибув до Женеви, зустрівся з графининим служником, і той від імені тітки розповів, що міланській поліції донесли, ніби Фабріціо послали до Наполеона з якимись пропозиціями від таємного товариства змовників, організованого в колишньому Італійському королівстві. «Якби мета його подорожі була інша, – говорилося в доносі, – навіщо тоді йому було б прибирати чуже ім'я?» Мати Фабріціо намагається довести істину, а саме: по-перше, її син Швейцарії ніколи не покидав, а по-друге, він раптово виїхав з замку після сварки із старшим братом.

Вислухавши цю розповідь, наш герой запишався. «Виходить, мене вважають начебто за посла при Наполеоні, – сказав він собі. – Мені начебто випала честь розмовляти з цим великим мужем. От дав би Господь!» Він згадав, що його предок у сьомому коліні – онук дель Донго, прибулого до Мілана в почті Сфорца, сподобився честі бути обезглавленим, бо герцогові вороги схопили його, коли він подався до Швейцарії домовлятися з кантонами про вербування вояків. Перед очима Фабріціо постала гравюра в родоводі дель Донго, присвячена цій події. Розпитуючи служника своєї тітки, Фабріціо довідався про одну подробицю, яка вихопилась у служника в пориві обурення, хоч графиня не раз веліла про це мовчати; в міланську поліцію доніс його старший брат Асканьо. Почувши цю страшну вістку, наш герой знавіснів. Шлях з Женеви до Італії іде через Лозанну. Хоча через дві години до Лозанни [106] Лозанна – місто у Швейцари. мав вирушити диліжанс, Фабріціо ухвалив вирушити негайно і пройти пішки відстань десять-дванадцять льє. На прощання в Женеві, в одній понурій швейцарській кав'ярні, він завів сварку з хлопцем, який, на думку Фабріціо, дуже дивно до нього приглядався. Була то щира правда: молодий женевець, людина флегматична, розважлива, заклопотана лише думками про гроші, сприйняв його за божевільного: Фабріціо вовком поглядав на всіх клієнтів і облив свої штани кавою, яку йому принесли. У цій сварці перший порив Фабріціо був цілком у дусі шістнадцятого сторіччя: замість викликати женевця па поєдинок, він вихопив стилет і хотів його заколоти. Фабріціо в запалі обурення забув усі завчені правила честі, в ньому озвався інстинкт або, краще сказати, дитячі спогади.

Графинин повірник, з яким він зустрівся в Лугано, ще дужче розпалив його лють, повідомивши нові подробиці. В Гріанті Фабріціо любили, там не проговорився ніхто, – всі вдавали, ніби вірять, що він поїхав до Мілана, і якби не люб'язна братова послуга, міланська поліція його відсутності б не помітила.

– Ваші прикмети, мабуть, повідомлено митникам, – сказав Фабріціо тітчин посланець, – якщо ми вирушимо гостинцем, нас затримають на кордоні Ломбардо-Венеціанського королівства.

В горах, що відокремлюють Лугано від озера Комо, Фабріціо та його люди добре знали кожну стежку. Вони перебралися на мисливців, тобто на контрабандистів, а оскільки їх було троє і вигляд у них був суворий, сторожа при зустрічі тільки привіталася з ними. До замку Фабріціо постарався заявитись близько півночі: о цій порі вже давно спали його батько і всі лакеї з пудреним волоссям. Він легко спустився в глибокий рів і дістався до замку крізь віконце льоху. Там на нього вже чекали мати і тітка, тут же набігли й сестри. Оханням, ніжностям, сльозам не було кінця-краю, і, коли ці щасливці, що не вірили своєму щастю, змогли нарешті розважливо розмовляти, перші промені світання попередили їх, що час не стоїть на місці.