Stendhal - Пармський монастир

Фабріціо помітив, як здивовано звів брови вахмістр, почувши, що наказ забрали. Він зрозумів, що йому завдано особистої образи, і присягнувся вдруге не пошитися в дурні.

Фабріціо, озброєний сідельним вахмістровим пістолетом, гордо став на чатах. Незабаром семеро гусарів під'їхали верхи до мосту. Фабріціо заступив їм шлях і оголосив полковників наказ. Гусари слухали його невдоволено, а найсміливіший з них спробував проїхати. Згадавши мудру пораду приятельки-маркітантки колоти, а не рубати, Фабріціо опустив лезо своєї довгої прямої шаблюки і вдав, ніби збирається штрикнути того, хто порушив наказ.

– А, він хоче нас убити, цей шмаркач! – гукнули гусари. – Невже мало посікли наших учора?

Всі семеро, як по команді, оголили шаблі й кинулись на Фабріціо. Він подумав, що тут йому й смерть, але згадав здивований погляд вахмістра і поклав собі не давати нового приводу для зневаги. Відступаючи до мосту, він намагався колоти вістрям шаблі. Гусари швидко збагнули, з ким вони мають справу: так кумедно вимахував він довгим і прямим кірасирським, для нього важким палашем. Не завдаючи йому шкоди, вони намагались порізати на ньому весь мундир. Кілька разів гусари дряпнули йому передпліччя. Дотримуючись науки маркітантки, Фабріціо дуже завзято силкувався колоти клинком тих, хто нападав. На своє лихо, штрикаючи шаблею, він і справді поранив у руку одного гусара. Вершник розсатанів, що його зачепив вістрям такий шмаркач, зробив випад і поранив Фабріціо у стегно. Сталося це тому, що кінь нашого героя не лише не уникав бою, а, мабуть, знаходив втіху у цьому й кидався назустріч напасникам. А ті, побачивши, що в Фабріціо тече з правого плеча по рукаву кров, і, боячись, як би не зайшла надто далеко гра, відтіснили його ліворуч, до поручнів, і поскакали геть. Опинившись сам-один, Фабріціо пальнув у повітря, щоб попередити полковника.

В цей час до мосту наближалося четверо кінних гусарів і двоє піших з того самого полку, що й попередні. Коли гримнув постріл, вони були ще за двісті кроків і пильно стежили за тим, що діється на мосту. Подумавши, що Фабріціо стріляв у їхніх однополчан, усі четверо з оголеними шаблями кинулися просто на нього. Це була справжня кавалерійська атака. Попереджений пострілом, полковник Лебарон відчинив двері корчми і кинувся до мосту саме тоді, коли туди прискакали вершники, і звелів їм зупинитися.

– Тут немає більше ніяких полковників! – гукнув один з гусарів і підострожив коня.

Полковник обурився, урвав свої докори й пораненою рукою схопив за гнуздечку його коня.

– Стій, нікчемний солдате! – гукнув він гусарові. – Я знаю тебе, ти з ескадрону капітана Анріє.

– Ну й що! Хай наказ дає мені сам капітан! Капітана Анріє вбили вчора, – додав він з ущипливим сміхом. – А ти йди до…

Сказавши це, він вирішив прорватися і погнав коня на полковника, той упав на поміст. Фабріціо, що стояв за два кроки на самому мосту, але обличчям до корчми, бачив, як кінь штовхнув грудьми полковника і той упав, не випускаючи з рук повода. Обурений Фабріціо клинком шаблі завдав гусарові сильного прямого удару. На щастя, гусарів кінь, почуваючи, що його тягне до землі гнуздечка, затиснута в полковниковій руці, шарахнув убік, і довгий клинок кірасирської шаблі Фабріціо, черкнувши по гусаровому доломану, тільки сяйнув біля самих його очей. Гусар люто повернувся, з усього маху вдарив шаблею, і лезо, розітнувши рукав Фабріціо, вп'ялося йому в руку. Герой наш упав.

Побачивши, що двоє оборонців мосту лежать на землі, один піший гусар скористався з нагоди, захопив коня Фабріціо і, скочивши в сідло, поскакав по мосту.

Із корчми вискочив вахмістр, побачив, як упав полковник, і подумав, що його важко поранили. Він погнався за гусаром, котрий забрав коня, і загнав йому в крижі шаблю. Той повалився додолу. Бачачи, що біля мосту залишився тільки піший вахмістр, гусари підострожили своїх коней і поскакали геть. Другий піший гусар майнув у поле.

Вахмістр підійшов до поранених. Фабріціо вже звівся на ноги, болю він не почував, хоч і втратив чимало крові. Полковник встав на превелику силу, він не був поранений, а лише забився, падаючи.

– Пусте! – сказав він вахмістрові. – Тільки рука болить від старої рани.

Гусар, котрого поранив вахмістр, конав.

– Ну й біс із ним! – гукнув полковник. – Краще потурбуйся про цього хлопця, я даремно важив його життям, – сказав він вахмістрові і двом солдатам, які підбігли сюди. – Я сам стану на мосту і спробую зупинити цих біснуватих. Відведіть хлопця до харчевні і перев'яжіть руку. Візьміть для цього мою сорочку.