Stendhal - Пармський монастир

Вся ця пригода тривала одну мить. Рани у Фабріціо були легкі, руку йому перев'язали, порвавши на бинти полковникову сорочку. Покласти його збирались на другому поверсі корчми.

– Але поки я вилежуватимуся нагорі, – сказав Фабріціо вахмістрові, – мій кінь знудиться сам у стайні й поскаче геть під іншим хазяїном.

– Як на новобранця, то голова в нього варить, – сказав вахмістр.

І Фабріціо поклали на свіжій соломі просто в жолобі, де стояв його кінь.

Бачачи, що Фабріціо дуже кволий, вахмістр приніс йому мисочку підігрітого вина і залишився поговорити з ним. У розмові він вихваляв нашого героя, і той почував себе на сьомому небі.

Прокинувся Фабріціо лише на світанні; коні протягло іржали, рвалися і тупотіли. Стайню наповнював дим. Спершу Фабріціо не міг уторопати, звідки цей галас, не тямив навіть, де він сам. Нарешті, мало не задихнувшись від диму, здогадався, що горить дім. За мить Фабріціо був уже на подвір'ї і сидів на коні. Він підвів голову – дим валив із двох вікон над стайнею, дах повивали чорні клуби завихреного диму. Вночі не менше сотні втікачів набилося в корчму «Білий кінь», усі вони кричали й лаялися. П'ятеро-шестеро, як устиг розгледіти Фабріціо, були зовсім п'яні. Один з юрби хотів затримати його і кричав:

– Ти куди ведеш мого коня?

Відмахавши чверть льє, Фабріціо обернувся й побачив, що його ніхто не переслідує. Будинок палав. Фабріціо впізнав міст, згадав про свою рану і лише тоді відчув, як пашить рука і боляче стягують її бинти.

«А що сталося із старим полковником? Він дав свою сорочку, щоб перев'язати мені руку».

Але цього ранку наш герой поводився напрочуд спокійно: звичних романтичних поривань позбавила його велика втрата крові.

«Праворуч! – скомандував він собі. – І гайда!»

Фабріціо спокійно поїхав понад берегом по дорозі, яка нижче мосту звертала праворуч. Йому згадалися поради доброї маркітантки. «Оце друг! – думав він. – Яка щира душа!»

Після години їзди він відчув кволість. «Що це зі мною? Невже я зомлію? – подумав він. – Якщо я втрачу свідомість, у мене вкрадуть коня, та, може, ще й роздягнуть, і тоді прощавай, моя скарбнице!» Йому вже бракувало сили правити конем, він лише намагався якось утриматися в сідлі. Його блідість помітив якийсь селянин, що копав біля дороги, і поспішив піднести йому склянку пива і кусень житнього хліба.

– Подивився я на вас, – сказав селянин, – думаю: блідий який! Мабуть, із тих, що були вчора поранені у великій битві.

Допомога прийшла як ніколи доречно. Коли Фабріціо підніс до рота хліб, в очах йому вже потемніло і в голові запаморочилося. Підкріпившись, він подякував селянинові і спитав:

– Де я зараз?

Селянин пояснив, що звідси три льє до містечка Зондерс, [101] Зондерс – містечко в Бельгії, населене фламандцями. де він може знайти допомогу. Фабріціо дістався туди, майже нічого не тямлячи, намагаючись лише не впасти з коня. Побачивши розчинену браму, він в'їхав у двір. То була корчма «Скребло». З будинку одразу вибігла опасиста господиня. Тремтячим з жалю голосом добра жінка гукнула на допомогу. Дві молоді дівчини допомогли йому злізти з коня, і ледве він спішився, як одразу зомлів. Покликали хірурга, той пустив йому кров. Кілька днів Фабріціо не відчував, що з ним роблять: він лежав у забутті.

Колота рана в стегні могла загноїтися. Повертаючись до тями, хлопець просив подбати про його коня. Він раз у раз повторював, що добре заплатить, і це ображало добру господиню та її дочок. Його дбайливо доглядали, і через два тижні хворий трохи оклигав. Аж одного вечора він помітив, що в його господинь досить стурбований вигляд. Незабаром до кімнати зайшов німецький офіцер; він щось розпитував, йому відповідали мовою, незнайомою Фабріціо. Проте хлопець здогадався, що цікавляться його особою, і вдав, ніби спить. Згодом, вирішивши, що офіцер уже пішов, він покликав хазяйок.

– Чого приходив цей офіцер? Невже мене збираються внести до списку військовополонених і заарештувати?

Господиня зі слізьми на очах кивнула головою.

– У мене в доломані [102] Доломан – офіцерський плащ, який носили гусари. сховані гроші, – вигукнув він, зводячись на ліжку. – Купіть мені цивільне вбрання, і сьогодні вночі я своїм конем пощу звідси. Ви врятували мені життя, дали мені притулок, коли я міг звалитися мертвий на дорозі. Врятуйте мене ще раз, допоможіть мені вернутись до матері.

Обидві дочки так уболівали за Фабріціо, що тут же розплакалися. По-французькому вони розуміли кепсько, і тому підійшли до його ліжка, щоб розпитати. Потім вони по-фламандському затіяли суперечку з матір'ю, раз у раз жалібно позираючи на нашого героя. Фабріціо здогадався, що його втеча може завдати їм великих прикрощів, проте задля нього вони ладні ризикнути. Притискаючи руки до серця, він палко дякував їм. Місцевий єврей роздобув і о десятій вечора приніс потрібне вбрання. Та коли хазяйські дочки порівняли принесеного сюртука з доломаном Фабріціо, то побачили, що його треба вшити. Часу було обмаль, і обидві негайно взялися за роботу. Фабріціо показав, де в нього заховані наполеондори, і попрохав зашити їх у куплене для нього вбрання. Разом з сюртуком єврей приніс і пару добрих новісіньких чобіт. Фабріціо, не вагаючись, показав дівчатам, де треба розрізати його гусарські ботфорти, щоб дістати діаманти, і їх сховали у підшивку нових чобіт.