Stendhal - Пармський монастир

Така репутація роману «Пармський монастир» давно встановилась на батьківщині письменника і була стверджена французьким літературознавством XX століття. Чи не найвідоміший вчений-стендалезнавець А. Мартіно в 1956 році опублікував статтю «Поезія Стендаля», в якій показав, що поезія проймає всю художню творчість письменника і найяскравіше втілення знаходить у романі «Пармський монастир». Інший відомий літературознавець М. Бардеш твердить у книзі «Стендаль-романіст», що в цьому романі «поезія всюди» і називає його автора «одним із найсправжніших (plus véritables) поетів XIX століття». Названі та інші дослідники констатують, що роман має два основні аспекти – поетичний і політично-побутовий, але домінуючим, визначальним вони вважають перший із них. До цього слід додати, що художня стратегія твору полягає у зниженні другого, політично-побутового аспекту і піднесенні, своєрідній апології аспекту поетичного.

Тут доцільно надати слово авторові. Підходячи до фінальної частини «Пармського монастиря», Стендаль вибачається перед читачами за те, що змушений залишити на певний час перший його аспект і зануритися «в політику». «Політика в літературному творі, – пише він, – це постріл з пістолета серед концерту, річ груба, але така, що її неможливо обійти увагою.

Нам доведеться зараз говорити про огидні речі, про які з різних причин воліли б промовчати, але про них необхідно сказати перш ніж перейдемо знову до подій, що належать до нашої сфери, до того, що розігрується в серцях наших героїв».

«Сфера вдачі наших героїв» і є поетичним світом роману «Пармський монастир» і воднораз домінуючим аспектом в його структурі. Та й загалом поезія Стендаля саме в серцях героїв, їхньому внутрішньому світі, але героїв не звичайних, тобто таких, що не сходять до середовища, його ницості й мізерії, а протистоять йому. Але про це мова далі.

Сказане тут усіляко розбігається з тими інтерпретаціями «Пармського монастиря», яких дотримувалося радянське літературознавство, вбачаючи в ньому передусім соціально-політичний роман і цінуючи його головним чином за «нищівне викриття реакційного режиму Реставрації». Це надміру соціологізоване й політизоване тлумачення, яке чітко прив'язувало роман до політичної історії початку XIX століття й редукувало його позачасовий загальнолюдський зміст, перетворилося на стійкий стереотип, що й нині позначається у нас на його прочитанні. Це засвідчується, зокрема, навчальними посібниками, котрі успішно регенерують названий стереотип.

«Пармський монастир» був останнім завершеним романом Стендаля, створеним десь за три роки до його смерті. Небезпідставно він вважається підсумковим твором письменника, в якому його життєвий досвід, духовні шукання й колізії, характерні теми й мотиви творчості знайшли завершене, найбільш повне і вільне вираження. А це тим більш зобов'язує хоча б у загальному обрисі представити життєвий і творчий шлях його автора.

Справжнє ім'я і прізвище письменника Анрі Бейль, а Фредерік Стендаль – один з його псевдонімів, до якого він найчастіше вдавався. Народився Анрі Бейль 23 січня 1783 року в Греноблі на півдні Франції, в сім'ї адвоката. Йому було сім років, коли померла його мати, яку він, за його спогадом, «любив божевільно». З батьком, людиною освіченою, але сухою й педантичною, стосунки не склалися ще в дитинстві, і вони лишилися чужими на все життя. Власне, в дитячі роки він не мав сім'ї, і ця «бездомність» позначилася на його характері, на «кочівному» стилі життя без постійного пристанища чи домашнього вогнища. Освіту майбутній письменник здобував у гренобльській Центральній школі, новому навчальному закладі, створеному революцією 1789–1799 років, де основна увага приділялася природничим та точним наукам і громадянському вихованню. Найбільшу любов і здібності він виявив до математики, – «науки, яка не терпить лицемірства» за його пізнішим визначенням, – і після закінчення Центральної школи був направлений у столичну Політехнічну вищу школу.

Восени 1799 року Анрі Бейль приїхав до Парижа, якраз на другий день після 18 брюмера, державного перевороту, вчиненого генералом Наполеоном Бонапартом, який проголосив себе першим консулом. В Політехнічну школу він так і не вступив, натомість записався в армію і взяв участь в італійському поході генерала Бонапарта 1800 року. Це була його перша зустріч з Італією, країною, яка назавжди причарувала його і посіла визначне місце в його житті і творчості. Та ще перед італійським походом він почав писати і в нього визріло рішення стати письменником. Самому собі він уявлявся як «спостерігач, прикомандировании до армії, але покликаний писати комедії…»