Stendhal - Пармський монастир

Так ким же був Стендаль – романтиком чи реалістом? Очевидно, єдиною достовірною відповіддю може бути: і тим, і тим, і романтиком, і реалістом, ці два первні поєднуються в його творчості, виливаючись в неповторний індивідуальний стиль, якому неможливо відмовити в цілісності й органічності. А саме індивідуальні стилі, а не «загальні стилі», тобто стилі напрямків, течій, шкіл тощо, слід брати за основну атрибутивну категорію літературного процесу.

Щодо напрямків і течій літератури, то вони не є чимось завершеним і чітко окресленим, таким, що має визначену, «матеріалізовану» структуру. Насправді це скоріше маркери наявності певних повторюваних елементів і тенденцій у творах певного кола митців тієї чи іншої епохи, абстракції, якими означається ця дискретна присутність. Індивідуальні стилі митців не вкладаються в умоглядно розроблені моделі «-ізмів», як правило, в індивідуальних стилях маємо поєднання елементів стилів різних течій, що, однак, не перетворює їх на щось еклектичне, не руйнує їхню художню єдність. Особливо це стає характерним для художньої творчості XIX–XX століть, коли вона остаточно звільняється від регламентації та нормативності, від канонізації жанрових і стильових структур.

Перший художній твір Стендаля, роман «Арманс», був написаний 1826 року, а вийшов 1827-го. В час загального захоплення історичним романом, яке у Франції припадає на 20-ті роки XIX століття, це був роман про сучасність. Більше того – про сьогодення, що підкреслювалося підзаголовком: «Сцени із життя одного паризького салону 1827 року». Виходило, що час дії твору й час його появи цілком збігалися і твір відбивав біжучий момент життя. Зазначу, що подібна синхронізація притаманна більшості романів Стендаля, те ж знаходимо в «Червоному та чорному», і в «Люсьєні Левені», винятком щодо цього є «Пармський монастир».

Втім слід зауважити, що наведений підзаголовок формулює лише одну з двох основних тем роману, яку можна визначити як соціально-побутову, друга, психологічна, ним не охоплюється. В першій темі представлене столичне аристократичне середовище, яке подається в різко критичному висвітленні. Ці родовиті аристократи, вигнані революцією, повернулися в обозі інтервентів, їм були виплачені урядом Бурбонів величезні суми («еміграційний мільярд»), і вони знову вважають себе хазяями країни й елітою суспільства. Але ці їхні претензії, показує Стендаль, нічим не виправдані, за зовнішнім лиском та бездоганними манерами ховається розумова й духовна убогість, порожнє існування нероб, дріб'язковість інтересів і корисливий егоїзм, той же, що й у зневажуваних ними багатих буржуа, – словом, ті якості та риси, що їх відомий французький літературознавець А. Тібоде означив як «кінець породи».

До родовитої аристократії належить і головний герой роману Октав де Малівер, але від оточення він відрізняється тим, що усвідомлює невиправданість багатства та привілеїв свого класу і морально страждає від цього. Більше того, він розуміє механізм руху сучасного суспільства і те, що аристократія приречена й неминуче поступиться місцем промисловій буржуазії. «З того часу, – розмірковує він, – як світом стала правити парова машина, титули перетворилися на безглуздість, але що робити? Ця безглуздість звалилася на мене у той час, коли я побачив світ. Якщо я спробую її скинути, вона мене розчавить».

Октав закохується в Арманс, свою кузину, котра, як і він сам, є винятком в середовищі, що їх оточує. Так входить в роман друга тема, психологічна, історія любові двох молодих людей, але любові неможливої. І неможливої не тому, що перед закоханими постають непоборні соціальні чи сімейні перепони, а з причин фізіологічних: автор досить прозоро натякає на імпотенцію Октава. Це був любовно-психологічний роман нового типу, що будується на фізіологічній колізії любовної драми, що, як і глибокі соціологічні аналізи, не було сприйнято читачами і критиками. Не був ними сприйнятий і стиль письма автора, сухуватий і точний, підкреслено аналітичний, що суперечив тогочасним літературним смакам, вихованим емоційною і барвистою романтичною прозою. Після виходу твору Стендаль записав на полях авторського примірника: «Ця книга приводить у відчай. Повний провал».

Наступним твором Стендаля був роман «Червоне і чорне», який справедливо вважається одним з його шедеврів. Це теж роман про сучасність, про французьке суспільство періоду Реставрації, але взяте воно в набагато ширшому діапазоні: тут перед нами не лише «життя одного паризького салону», а провінції і столиці, різних класів та прошарків – провінційної і столичної аристократії, буржуазії, духовенства, навіть якоюсь мірою соціальних низів, бо головним героєм твору є син селянина-тесляра Жюльєн Сорель. Роман має підзаголовок «Хроніка XIX століття», який, проте, не означає дистанціювання від зображуваного в його нарації. «Під XIX століттям, – пояснює Б. Реїзов, – слід розуміти період Реставрації, а «хроніка» просто означає тут намір давати історично правдиву розповідь без прагнення до більш точного датування дії». Роман писався в останні місяці існування режиму Реставрації, в передчутті його близького краху, і був своєрідним підсумком цього періоду і вироком йому.