Stendhal - Пармський монастир

– Тримайтеся міцно! – гукнув він, двічі-тричі плазом ударив шаблею коня, і він галопом подався слідом за втікачами.

Герой наш поглянув на шлях. Тільки що тут простувало кілька тисяч людей, лава за лавою, як селяни в церковній процесії. Після крику «козаки» дорогу немов вимели, втікачі покидали на землю ківери, рушниці, шаблі та іншу амуніцію. Вражений Фабріціо звернув праворуч на пагорб, що підносився на дванадцять-тринадцять футів, обвів поглядом битий шлях і рівнину, але не побачив і сліду козаків.

«Ці французи якісь диваки! – подумав він. – Оскільки мені все одно йти праворуч, то найкраще рушити негайно, – сказав він собі. – Мабуть, є ж якась причина, коли вони всі кинулись навтікача».

Фабріціо підібрав кинуту рушницю, перевірив, чи набита вона, підсипав на полицю пороху, почистив кремінь, потім вибрав собі повну ладунку і ще раз оглянувся довкола. Серед рівнини, недавно такої людної, він був сам-один. Ген у далечині, поступово зникаючи за деревами, все ще мчали не озираючись утікачі. «Чудасія, та й годі!» – думав він. І, згадавши, як учора вчинив капрал, сів на землю серед пшеничного лану. Маючи надію побачити своїх приятелів – маркітантку та капрала Обрі, Фабріціо вирішив триматись дороги.

Сидячи на лану, він порахував гроші: виявляється, в нього залишилося не тридцять золотих, як він гадав, а тільки вісімнадцять. Проте в нього зберігалися про запас ще дрібні діаманти, які він засунув за підшивку свого гусарського чобота в кімнаті тюремниці того ранку, коли покидав її дім. Він старанно сховав золото і знову задумався над причиною такої раптової втечі.

«Може, це лиха прикмета для мене?» – думав він. Та найбільше Фабріціо побивався тим, що не запитав у капрала Обрі, чи справді він брав участь у битві. Йому здавалося, що брав, і якби він переконався в цьому, то почував би себе найщасливішою людиною.

«А проте, – думав він, – у битві я був під іменем якогось в'язня, у мене в кишені його подорожня, ба навіть гірше – на мені його мундир. Для мого майбутнього це фатальна призвістка. Що сказав би абат Бланес? А той бідолаха Було сконав у тюремній камері! Все це лиховісні прикмети; напевне, доля готує мені в'язницю!»

Щоб довідатись, чи справді гусар Було був винний, Фабріціо віддав би все на світі. Він став пригадувати: здається, тюремниця казала йому, що за ґрати гусар потрапив не лише за крадіжку столового срібла, а ще й за те, що вкрав селянську корову й побив її господаря. Фабріціо не мав сумніву, що його також колись ув'язнять за такий самий злочин, як гусара Було. Він згадав про свого приятеля, абата Бланеса. От би порадитися з ним! Потім згадав, що ні разу не писав тітці, відтоді як покинув Париж. «Сердешна Джіна!» – подумав він, і на очах у нього забриніли сльози. Зненацька почув позаду шерех: якийсь солдат, розгнуздавши трьох коней, пустив їх попасти на лан. Коні, мабуть, були дуже голодні. Фабріціо схопився, як куріпка. Солдат сторопів. Помітивши його збентеження, наш герой захотів удати з себе справжнього гусара.

– Один із цих коней мій, сучий сину! – гукнув він. – Ну та гаразд, я дам тобі п'ять франків за те, що ти привів його сюди.

– Ти що, кепкуєш з мене? – сказав солдат.

З відстані шести кроків Фабріціо прицілився в нього.

– Віддавай коня, а то пристрелю!

Рушниця була в солдата за плечима, він потягнувся рукою, щоб зняти її.

– Як ворухнешся, тут тобі й капець! – гукнув Фабріціо й кинувся до солдата.

– Гаразд, давай п'ять франків і забирай коня, – буркнув солдат, з жалем озираючи безлюдний шлях.

Лівою рукою тримаючи напереваги рушницю, Фабріціо правою кинув йому три п'ятифранкові монети.

– Злазь, якщо дорожиш своєю шкурою… Загнуздай вороного й забирайся геть з двома іншими… Опинатимешся – дістанеш кулю.

Солдат, щось бурмочучи під ніс, послухався. Фабріціо підійшов до коня й лівою рукою взявся за гнуздечку, стежачи за тим, як солдат віддаляється. Той відійшов кроків на п'ятдесят, коли Фабріціо легко скочив у сідло. Та тільки-но він сів на коня, правою ногою шукаючи стремено, як над його вухом свиснула куля: по ньому з рушниці стрельнув солдат. Нетямлячися з гніву, Фабріціо поскакав до нього. Солдат кинувся тікати й незабаром, скочивши в сідло, поскакав уже верхи на одному з тих коней, що залишилися. «Ба! Його вже не наздоженеш!» – подумав Фабріціо. Куплений кінь був добрячий, але, мабуть, страшенно голодний. Фабріціо повернувся на битий шлях, де все ще не було жодної душі, перетнув його і пустив коня клусом ліворуч, на пагорб, де мав надію знайти маркітантку. Проте, виїхавши на пагорб, він на відстані цілого льє довкола побачив лише поодинокі солдатські постаті.