Stendhal - Пармський монастир

Фабріціо мовчки спішився; взяв за вуздечку коня і сказав маркітантці:

– Сідайте.

Умовляти її не довелося.

– Підкороти стремена, – сказала вона.

Вмостившись у сідлі, вона заходилася розповідати Фабріціо, яка халепа спіткала її минулої ночі. Після безконечно довгої оповіді, що її з почуття ніжної дружби наш герой слухав дуже уважно, хоча нічого в ній не второпав, маркітантка додала:

– Подумати лишень, адже мене пограбували, побили й розорили французи.

– Як? Французи? А я думав – пруссаки! – вигукнув Фабріціо з простодушним виглядом, що надавав його гарному, але серйозному і блідому личку дитячої чарівності.

– Який же ти ще дурненький! – сказала маркітантка, усміхаючись крізь сльози. – А все ж ти дуже милий.

– Та ще й неабиякий зух – ухекав пруссака, – додав капрал Обрі. Серед загальної веремії він випадково опинився біля коня, яким їхала маркітантка.

– Тільки гордій він! – додав Обрі.

Фабріціо досадливо махнув рукою.

– А як твоє прізвище? – спитав капрал. – Може, доведеться подати рапорт, то я згадаю й тебе.

– Моє прізвище Вазі, – трохи затинаючись, відповів Фабріціо, – тобто ні – Було, – похопився він.

Прізвище Було значилося в подорожній, яку дала йому тюремниця в Б. Починаючи вже дещо метикувати і менше дивуватися всьому, що відбувалося довкола, він позавчора дорогою добре затямив це ім'я. Окрім подорожньої гусара Було, він пильно зберігав італійський паспорт, за яким мав право на шляхетне прізвище Вазі, продавця барометрів. Коли капрал звинуватив його в гордині, він трохи був не бевкнув: «Я – гордий? Я, Фабріціо Вальсерра, маркезіно дель Донго, що згодився носити прізвище якогось Вазі, торговця барометрами!»

Поки він міркував і подумки казав собі: «Треба добре запам'ятати: моє ім'я – Було, а то не уникнути мені в'язниці, якою загрожує мені доля», капрал і маркітантка перекинулись кількома зауваженнями щодо його особи.

– Не гнівайтесь, я питаю не з простої цікавості, – промовила маркітантка, переставши раптом тикати йому. – Я вам хочу добра. Признайтеся, хто ви такий насправді?

Відповів Фабріціо не зразу. Він думав про те, що навряд чи знайде вірніших друзів, ладних допомогти йому доброю порадою, а йому так потрібна добра порада. «Ми незабаром ввійдемо в фортецю, комендант захоче довідатись, хто я такий, і мене посадять за ґрати, якщо з моєї відповіді побачать, що в четвертому полку гусарів я нікого не знаю, хоча й ношу мундир цього полку». Кому-кому, а Фабріціо, австрійському підданцеві, було добре відомо, як багато важить паспорт. Навіть його рідні, родовиті дворяни, святенники та ще прибічники переможців, разів двадцять мали халепу через паспорт. Тому запитання маркітантки не образило Фабріціо. Підшукуючи французькі слова, щоб розтлумачити все зрозуміліше, він відповів не відразу, а зацікавлена маркітантка додала, щоб заохотити його:

– Капрал Обрі і я дамо вам добру пораду, як поводитися.

– Я не маю сумніву в цьому, – відповів Фабріціо. – Мене звати Вазі, я генуезець. Моя сестра, відома в Генуї красуня, вийшла заміж за французького капітана. Мені лише сімнадцять років, і сестра запросила мене пожити в неї, щоб подивитися Францію і трохи обтесатися. В Парижі я вже її не застав і, довідавшись, що вона супроводжує військо, приїхав сюди. Я шукав її скрізь і не міг знайти. Мій акцент здався солдатам підозрілим, і мене заарештували. Гроші тоді в мене водилися, я сунув жандармові золотого, і він дав мені чужу подорожню, мундир і сказав: «Тікай! Але дай слово, що ніколи не назвеш мого імені».

– А як його звати? – спитала маркітантка.

– Я ж присягнувся! – відповів Фабріціо.

– Він має рацію, – втрутився капрал. – Звісно, той жандарм пройдисвіт, але наш товариш не повинен виказувати його. А як звати капітана, чоловіка твоєї сестри? Ми можемо розшукати його, якщо знатимеш прізвище.

– Тельє, капітан четвертого гусарського полку, – відповів наш герой.

– Виходить, тебе підвів акцент? – якось лукаво запитав капрал. – Солдати подумали, що ти шпигун?

– Авжеж. Яке паскудство! – вигукнув Фабріціо, світячи очима. – Це я шпигун! Коли я люблю імператора і французів! Ця образа обурює мене найбільше!

– Помиляєшся, образи тут нема. Нічого дивного, що солдати засумнівалися, – поважно заперечив капрал.

І він повчальним тоном розтлумачив, що в війську кожен повинен належати до якоїсь частини й носити її мундир, інакше подумають, що ти шпигун. Шпигунів ворог підсилає безліч, у цій війні кругом запроданці. З очей Фабріціо спала полуда. Хлопець уперше зрозумів: він сам винний у всьому, що сталося з ним за останні два місяці.