Stendhal - Пармський монастир

– Ти можеш ще трохи пройти, лебедику? – запитала вона. – Ти що, поранений? А де ж твій красень кінь?

З цими словами вона підвела його до воза, потім, узявши під руки, висадила його на васажок. Герой наш, розбитий втомою, вмостився на воза й заснув глибоким сном. [94] 1 Para V. P. у Е. 15.Х.38. Скорочена примітка Стендаля розшифровується так. для Вас. Пакіто і Євгеніє (ісп.). Адресовано дочкам графині Монтіхо, з якими Стендаль познайомився через їхнього спільного друга відомого французького письменника Проспера Меріме. Наведена дата пов'язана, мабуть, з якоюсь розповіддю Стендаля дівчатам про війну, яка нагадувала пригоди Фабріціо в епізоді битви під Ватерлоо.

Ніщо не могло його збудити: ні рушничні постріли, що лунали біля самого воза, ні галоп коня, якого маркітантка щосили періщила батогом. Цілий день полк вірив у перемогу, а тепер, несподівано атакований цілою хмарою прусської кавалерії, відступав, точніше, тікав у бік Франції.

Полковник, гарний, чепурний молодий офіцер, що заступив убитого Макона, був зарубаний. Перебравши на себе командування, сивоголовий старий командир батальйону наказав полкові спинитися.

– Хай йому лихо! – сказав він солдатам. – За часів республіки втікали тільки тоді, коли вже не було іншої ради. Бороніть кожну п'ядь цієї землі, стійте на смерть! – вигукнув він і міцно вилаявся. – Ви захищаєте тут землю батьківщини, пруссаки хочуть її загарбати!

Візок спинився, і Фабріціо одразу прокинувся. Сонце зайшло давно, Фабріціо здивувався, що вже споночіло. Врізнобіч безладними гуртами тікали солдати. Це безладдя вразило нашого героя. Він помітив, що всі розгублені.

– Що сталося? – спитав він у маркітантки.

– Пусте! Розбили нас, голубчику! Прусська кавалерія січе нас, як капусту. Оце і все. Бовдур генерал гадав спершу, що це наші гусари скачуть… Нумо, вставай мерщій, підсоби мені посторонки зв'язати. Красуня порвала їх.

За десять кроків гримнули постріли. Наш герой, що спочив і почував себе досить бадьоро, сказав собі: «Власне, я по-справжньому ще не бився, цілісінький день тільки ескортував генералів».

– Я повинен битися! – заявив він маркітантці.

– Не хвилюйся! Битимешся, скільки тобі заманеться і навіть більше. Нам капець… Обрі, голубе! – гукнула вона капралові, [95] Капрал – унтер-офіцерське звання в піхоті. що квапився мимо. – Позирай вряди-годи, де я, де мій віз.

– Ви зараз підете в бій? – запитав Фабріціо у капрала.

– Ні! Взую лаковані черевики й подамся на бал!

– Я з вами.

– Можеш узяти й цього юного гусара, – гукнула маркітантка. – Він хоч і буржуа, а зух.

Капрал мовчки йшов швидким кроком. Вісім-десять солдатів наздогнали його, і він повів їх до кремезного дуба, оточеного ожинником. Так само мовчки порозставляв їх на узліссі довгим цепом: кожний стояв принаймні за десять кроків од свого сусіда.

– Слухайте, хлопці! – нарешті озвався капрал, уперше порушивши мовчанку. – Не стріляти без команди. Пам'ятайте: у вас лише по три набої.

«Що ж усе-таки сталося?» – запитував себе Фабріціо. І коли нарешті залишився сам на сам з капралом, сказав:

– У мене нема рушниці.

– По-перше, мовчи! Йди он туди: кроків за п'ятдесят від узлісся знайдеш когось із наших, зарубаного шаблею. Зніми з нього рушницю й ладунку. Тільки дивись – не здумай узяти в пораненого! Бери в того, хто напевне вбитий. Та спіши, а то нарвешся на кулі своїх же.

Фабріціо побіг і скоро вернувся з рушницею й ладункою.

– Заряди рушницю і стань он за те дерево. Не забувай: без моєї команди не стріляти… А хай йому чорт! – вилаявся капрал, урвавши свої вказівки. – Він і рушниці не вміє набити!

Капрал допоміг Фабріціо зарядити рушницю і заговорив знов:

– Якщо ворожий вершник наскочить на тебе з шаблею, ти крутися навколо дерева, а стріляй лише впритул, коли він опиниться за три кроки від тебе: треба, щоб твій багнет майже торкався його мундира. Та покинь ти свою шаблю! – гукнув капрал. – Ще спіткнешся об неї і зариєш носом!.. Трясця його матері! Ну й вояків дають нам тепер! Сказавши це, він сам відчепив шаблю Фабріціо і з серцем пожбурив її геть.

– Ну ж бо, обітри хустиною кремінь у замку. Та ти хоч раз у житті стріляв з рушниці?

– Я мисливець.

– Слава тобі господи! – гукнув капрал, полегшено зітхаючи. – Головне – не стріляй без моєї команди!

І він пішов. Фабріціо раював. «Нарешті я битимуся по-справжньому, нищитиму ворогів! – думав він. – Сьогодні вранці по нас палили з гармат, а я тільки голову підставляв під ядра: безглузде заняття!»