Stendhal - Пармський монастир

Сонце вже сідало, коли загін, вискочивши з глибини улоговини, видерся на положистий пагорб заввишки три-чотири фути і поїхав виораним полем. Фабріціо почув позаду дивний звук. Він обернувся й побачив, що четверо гусарів попадали разом із кіньми. Сам генерал теж звалився додолу, але підвівся на ноги, весь забризканий кров'ю. Фабріціо подивився на гусарів, троє билися в корчах, четвертий опинився під конем і гукав: «Витягніть мене, витягніть!» Вахмістр і троє гусарів позлазили з коней, щоб підсобити генералові, генерал, спираючись на плече ад'ютанта, спробував ступити кілька кроків. Він намагався відійти від свого коня, – той, лежачи на землі, несамовито бився в корчах.

Вахмістр підійшов до Фабріціо, і тієї хвилини наш герой почув, як позаду, над самим його вухом, хтось сказав:

– Тільки оцей-от ще здатний скакати.

І раптом він відчув, як його схопили за ноги, підтримуючи під пахви, підняли, посунули по кінських крижах і пустили. Фабріціо, ковзнувши, упав додолу.

Коня Фабріціо взяв за гнуздечку ад'ютант, з допомогою вахмістра генерал сів верхи й помчав учвал. Слідом поскакали всі шестеро вцілілих гусарів. Розлючений Фабріціо схопився на ноги й побіг слідом, вигукуючи:

– Ladri! Ladri! (Злодії! Злодії!)

Кумедно було гнатись за злодіями посеред поля бою.

Незабаром загін і генерал, граф д'А ***, пропали за рядами верб. До цих верб і добіг знавіснілий Фабріціо, зупинився перед глибоким ровом, перехопився через нього. Опинившись на тому боці, він знов заходився лаятись, побачивши, як за деревами, правда, вже далеченько, мигтіли генерал та його ескорт.

– Злодії! Злодії! – репетував він тепер по-французькому.

Нарешті він упав на землю край канави, ледь живий з утоми і голоду, в цілковитому розпачі – не стільки через те, що в нього відібрали коня, як через зраду товаришів. Якби цього гарного скакуна забрав ворог, Фабріціо не хвилювався б зовсім, але серце йому краяла думка, що його зрадили й пограбували друзі: вахмістр, якого він так полюбив, і гусари, яких мав за рідних братів. Думаючи про таку ницість, наш герой ніяк не міг заспокоїтися і плакав дрібними сльозами, припавши до стовбура верби. Він прощався з своїми прекрасними мріями про лицарську, високу дружбу, схожу на дружбу героїв «Визволеного Єрусалима». Смерть зовсім не страшна, коли довкола тебе геройські й ніжні душі, благородні приятелі, що потискають тобі руку в останню твою годину! Але як зберегти в душі святий запал, коли довкола самі підлі ошуканці? Як кожна обурена людина, Фабріціо все перебільшував.

За чверть години, помітивши вибухи ядер біля смуги дерев, у затінку яких він роздумував, хлопець отямився від своїх переживань. Він звівся на ноги і спробував зорієнтуватися. Попереду стелилися великі луки, скраю яких тягся широкий рівчак, обсаджений буйними вербами. Фабріціо здалося, ніби місцина ця йому знайома. Якась піхотна частина почала перебиратись через рівчак, виходячи на луки за чверть льє від нашого героя. «Я трохи не заснув тут, – сказав собі він. – Ще чого доброго, опинюся в полоні!» І він прудко рушив уздовж рівчака. Незабаром, розпізнавши мундири, він заспокоївся: полк був французький, і нема чого боятися, що його відріжуть від своїх. Щоб наздогнати солдатів, Фабріціо узяв праворуч.

Окрім моральної муки на думку, що його так підступно було обібрано й зраджено, тепер все дужче давалася взнаки мука фізична: він умирав з голоду. Пройшовши, точніше, пробігши хвилин десять, він, на превелику радість, побачив, як полк, що теж ішов дуже швидко, зупиняється і ніби займає позицію. За кілька хвилин він уже був серед солдатів.

– Чи не продасте мені шматок хліба, товариші?

– Ти ба! Він думає, що ми пекарі!

Цей ущипливий дотеп і дружний регіт, викликаний жартом, зовсім спантеличили Фабріціо. Виходить, війна – зовсім не той благородний і одностайний порив сердець, закоханих у славу, як він уявляв, начитавшись закликів Наполеона? Він опустився, вірніше, впав у траву і геть сполотнів. Солдат, який говорив з ним, зупинився за десять кроків, щоб протерти бойок рушниці хустиною, а потім підійшов до Фабріціо й кинув йому окраєць хліба. Побачивши, що він не підняв його, солдат відламав шматочок і встромив йому в рот. Фабріціо розплющив очі й мовчки заходився жувати хліб. Від кволості він не міг здобутись на слово, а коли нарешті отямився і пошукав очима солдата, щоб заплатити йому, довкола вже нікого не було. Навіть ті, хто, здавалося, щойно стояли біля нього, були вже за сто кроків і йшли колоною. Фабріціо механічно підвівся й рушив слідом. Він увійшов до лісу і, ледве тягнучи з утоми ноги, шукав, де б йому лягти, аж раптом, на велику радість побачив добре знайомого воза, коня і нарешті саму маркітантку, яка зустрілась була йому вранці. Налякана його виглядом, вона підбігла до нього.