Stendhal - Пармський монастир

– А який з нього був красень чоловік!

Прикре видовище чекало нашого свіжоспеченого солдатика: відрізали ногу кірасирові, [91] Кірасир – солдат-кіннотник, який носив кіраси – металеві лати на спині та грудях. молодому й гарному чоловікові сажневого зросту. Фабріціо зажмурився і вихилив одну за одною чотири чарки горілки.

– Ач, як дудлить, хирляк! – гукнула маркітантка.

Під впливом горілки Фабріціо сяйнула блискуча думка: «Треба купити прихильність гусарів, товаришів з ескорту».

– Продайте мені всю почату пляшку, – сказав він маркітантці.

– Всю? А знаєш, скільки це коштує такого дня, як сьогодні? Десять франків!

Зате, коли Фабріціо наздогнав галопом ескорт, вахмістр гукнув:

– Ха-ха! Горілочки нам привіз! Того ти й чкурнув? Давай!

Пляшка пішла по руках, останній, хто допив, підкинув пляшку в повітря й гукнув Фабріціо:

– Дякую, товаришу!

Тепер усі дивились на Фабріціо прихильно. З серця його ніби камінь спав: серце він мав ніжне, чутливе до людської доброзичливості. Нарешті супутники перестали косувати на нього, і вони знайшли спільну мову. Фабріціо зітхнув на повні груди і вже невимушено запитав у вахмістра:

– А якщо капітан Тельє загинув, де ж мені тепер шукати сестру?

Кажучи так сміливо «Тельє» замість «Меньє», він уявляв себе юним Макіавеллі. [92] Макіавеллі Пікколо (1469–1527) – італійський державний діяч і політик, якому належить крилатий вислів. «Мета виправдовує засоби».

– Дізнаєшся сьогодні ввечері, – відповів вахмістр.

Ескорт рушив знову і слідом за маршалом помчав до піхотних дивізій. Фабріціо, випивши зайве, відчував, що геть сп'янів, його похитує в сідлі. Але тут йому дуже доречно згадалась порада кучера, що возив його матір: «Якщо перебрав через край, рівняйся на коня попереду, і роби те, що робить сусід».

Маршал рушив до кавалерійських частин, довгенько пробув там і наказав іти в наступ. Проте наш герой уже годину-другу не зовсім тямив, що діється навколо. Непереборна дрімота змагала його, і, коли кінь пускався чвалом, він гуцав на сідлі, як лантух.

Тут вахмістр крикнув своїм гусарам:

– Гей, сучі діти, повилазило вам, чи що?… Імператор!

Вершники, як стій, гаркнули на все горло:

– Хай живе імператор!

Герой наш, звісно, отямився і витріщив очі, але побачив тільки генералів, що скакали верхи на чолі ескорту. Обличчя заважали розгледіти довгі гриви, розмаяні на шишаках драгунів [93] Драгуни – кінні полки, здатні діяти і як піхотинці. імператорського почту.

«Так я й не побачив, не побачив імператора на полі бою. А все через оту кляту горілку!»

На цю думку Фабріціо зовсім протверезів.

Спустились на залитий водою шлях. Коні жадібно тяглися мордами до калюж.

– То це імператор проїхав? – запитав Фабріціо в сусіда.

– Авжеж. Той, у котрого мундир без усяких прикрас. Як же це ти не помітив його? – доброзичливо промовив гусар.

Фабріціо страх як кортіло наздогнати імператорський кортеж і пристати до нього. Яке щастя бути на війні, битись разом з таким героєм! «Адже саме для цього приїхав я до Франції. І я мав право це зробити: генералів я супроводжую лише тому, що моєму коневі заманулось поскакати слідом за ними».

Залишитися з ескортом Фабріціо вирішив лише тому, що його нові товариші дивились на нього привітно. Він почав уже вважати себе щирим приятелем цих солдатів, з якими скакав кілька годин. Він уже уявляв, як їх поєднає шляхетна приязнь героїв Тассо та Аріосто. А якщо пристати до імператорського почту, доведеться знов шукати знайомства. Та ще там його зустрінуть зле, імператора оточують драгуни, а на ньому гусарський мундир, як і на всіх, хто супроводив маршала. Гусари ж дивились на Фабріціо так лагідно, що він раював, він би тепер і небо прихилив своїм новим товаришам; душею й думками він витав у високості. Відколи він відчув себе серед приятелів, усе довкола зразу змінилося. Він умирав від бажання розпитати гусарів. «Ні, хміль ще не вивітрився, – переконував він себе. – Не забувай, що тобі казала тюремниця!»

Коли ескорт вибрався з яру, Фабріціо помітив, що маршал Ней десь зник, загін вів інший генерал, високий, щуплий, з суворим лицем і грізним поглядом.

Генерал цей був не хто інший, як граф д'А ***, той, хто 15 травня 1796 року звався лейтенантом Робером. Як би він радів зустрічі з Фабріціо дель Донго!

Перед очима Фабріціо уже давно не бризкало чорне груддя під градом гарматних ядер. А коли під'їхали до кірасирського полку й зупинились позаду, він почув, як картеч заторохтіла по панцирах. Кілька душ упало.