Stendhal - Пармський монастир

– Стривай, хай він усе розповість сам, – втрутилась маркітантка, чия цікавість розпалилася ще дужче.

Фабріціо послухався. Коли він закінчив розповідь, маркітантка поважно сказала капралові:

– Власне, він ще хлопчак і ніякий не вояк. А після того, як нас зрадили й розколошматили, нам тепер сутужно буде на цій війні. Ляже він тут кістками. А навіщо? Gratis pro deo, [98] На славу Божу (лат. ) чи що?

– Та він навіть не уміє набити рушниці, – додав капрал, – ні на дванадцять темпів, ні вільно. Адже це я сам забив шомполом кулю, якою він коцнув пруссака.

– До того ж він показує кожному зустрічному свої гроші, – додала маркітантка. – Обдеруть догола, як тільки нас не буде з ним.

– Якийсь вахмістр, – підхопив капрал, – затягне до себе в ескадрон, щоб випивати за його гроші, а там, чого доброго, й ворог завербує, – адже кругом самі запроданці. Перший-ліпший скомандує йому іти слідом, і він піде. Найкраще йому до нашого полку записатися.

– Ні, будь ласка, капрале! – гукнув Фабріціо. – Конем куди зручніше, ніж пішки. До того ж я не вмію набити рушниці, а ви самі бачили – вершник з мене непоганий.

Цією промовою Фабріціо вельми пишався.

Не будемо переказувати довгу суперечку між капралом і маркітанткою щодо подальшої долі нашого героя. Фабріціо зауважив, що вони в цій суперечці не раз повторювали всі подробиці його пригод: як запідозрили його солдати, як жандарм продав йому подорожню й мундир, як учора опинився він у маршальському почті, як побіжно побачив імператора, як поцупили в нього коня тощо.

З чисто жіночою цікавістю маркітантка все поверталась до обставин крадіжки купленого за її допомогою доброго скакуна.

– То ти відчув, як тебе за ноги схопили, тихенько підняли, пронесли над хвостом твого коня і посадили на землю?

«Навіщо торочити без кінця те, що усім добре відоме?» – думав Фабріціо. Він ще не знав, що прості французи саме в такий спосіб доходять якоїсь ради.

– Скільки ти маєш грошей? – зненацька спитала в нього маркітантка.

Фабріціо відповів без запинки, переконаний у великодушності цієї жінки, – ось що вигідно відрізняє Францію.

– Залишилося біля тридцяти наполеондорів і вісім чи десять п'ятифранкових екю.

– Тоді ти вільний птах! – вигукнула маркітантка. – Кидай це розбите військо, повертай праворуч, виберися на перший-ліпший путівець, поганяй коня і скачи якнайдалі від армії. Принагідно купи собі цивільний одяг. Як відмахаєш вісім-десять льє та побачиш, що довкола жодного муштрованого, їдь поштовими до якогось містечка, відпочинь там тиждень, попоїж біфштексів. Тільки не бевкни нікому, що ти був у війську, жандарми схоплять тебе як дезертира, а ти хоч і славний хлопчина, але ще не досить метикований, щоб замовляти жандармам зуби. Як тільки знов одягнешся в цивільне, порви на клапті подорожню й назвися своїм справжнім прізвищем – Вазі. А що йому казати, звідки він приїхав? – звернулася вона до капрала.

– З Камбре на Шельді, це чудове містечко, може, чув? Там ще є собор і пам'ятник Фенелонові. [99] У Стендаля неточність, пам'ятник видатному французькому письменникові Франсуа Фенелону (1651–1715) у французькому місті Камбре було відкрито лише через десять років після битви під Ватерлоо.

– Слушно, – сказала маркітантка. – Дивись – нікому ні слова, що ти був у битві, не пробалакайся про Б. і жандарма, який продав тобі солдатську подорожню. А закортить вернутись до Парижа, їдь спершу до Версаля [100] Версаль – колишня резиденція французьких королів за 18 км від Парижа. і пройди з того боку через заставу і то пішки, ніби вертаєшся з прогулянки. Золоті свої заший у черес штанів, а головне, при купівлі чогось, не показуй усіх грошей: діставай стільки, скільки треба заплатити. Прикро мені, що тебе живцем облуплять і пустять голого. А що робитимеш без грошей? Ти ж собі ради не даси, – і так далі і тому подібне.

Довго ще торохтіла добра маркітантка. Капрал кивками схвалював її поради, не встигаючи вставити бодай слово. Зненацька юрми, що сунули битим шляхом, спершу додали ходи, потім метнулися ліворуч через придорожній рівчак і щодуху кинулись тікати.

– Козаки! Козаки! – кричали з усіх боків.

– Бери назад свого коня! – заволала маркітантка.

– Боже борони! – сказав Фабріціо. – Скачіть, рятуйтеся, я вам його дарую. Хочете, дам грошей на нового воза? Половина того, що маю, ваша.

– Кажу тобі, бери свого коня! – гнівно кричала маркітантка і хотіла була спішитися. Фабріціо вихопив шаблюку.