Stendhal - Пармський монастир

– Сиди! – тихо сказала графиня Фабріціо, побачивши, як він вискочив з екіпажу. – Все обійдеться.

Було чути, як один із жандармів вигукував:

– Дарма! Паспортів вони не мають, отже, ми затримали їх цілком слушно.

Вахмістр, здавалося, вагався. Його турбувало прізвище графині П'єтранера, генерала П'єтранеру він знав, але про генералову смерть йому не було відомо.

«Граф П'єтранера не з тих, хто простить кривду, якщо я недоречно заарештую його дружину!» – подумав він.

Поки тривали розмови, графиня озвалась до молодої дівчини, що стояла на курному шляху біля карети, – її врода вразила графиню.

– Синьйорино, у вас розболиться голова від сонця. Цей бравий вояк, – додала вона, киваючи на жандарма при конях, – звісно, дозволить вам сісти в коляску.

Фабріціо, який крутився біля коляски, підійшов, щоб підсадити дівчину. Він підтримував її за лікоть, і дівчина вже була стала на приступку, як раптом імпозантний її супутник, а він стояв за шість кроків від карети, загув густим від пихи басом:

– Стій на шляху, сідати до чужої коляски незручно!

Цього наказу Фабріціо не розчув. Дівчина зразу повернулася і скочила з приступки, але її все ще підтримував Фабріціо, і вона впала йому в обійми. Він усміхнувся, вона спаленіла, і, коли вже ступила додолу, вони ще якусь мить дивились одне на одного.

«У в'язниці я мав би прегарну приятельку! – подумав Фабріціо. – Яке в неї високе і горде чоло! Вона уміла б щиро кохати».

Підійшов вахмістр і владно запитав:

– Котра з дам Клелія Конті?

– Я, – відповіла дівчина.

– А я – генерал Фабіо Конті, – вигукнув величний старець. – Я камергер його величності принца Пармського. [107] Принц Пармський – тут Ранунцю-Ернесто IV, вигадана дійова особа роману, прототипом якого був герцог Моденський Франціск IV (1779–1846). В дійсності на той час Парма була під владою Марії-Луізи, колишньої другої дружини Наполеона, австрійської принцеси. Це неприпустимо, щоб з людиною мого стану поводились, мов з якимсь злодюжкою.

– Позавчора, сідаючи до човна в гавані Комо, ви послали к бісу поліцейського інспектора, коли він зажадав од вас паспорта. А сьогодні він пошле вас прогулятись під вартою.

– Човен уже відчалив від пристані, я квапився, бо заносилося на бурю. З берега якийсь чоловік у цивільному гукнув мені, щоб я вернувся, я назвав йому себе, і ми попливли.

– А цього ранку ви втекли з Комо.

– Людина мого стану, їдучи з Мілана подивитись на озеро, паспорта не бере. Нині вранці в Комо мені сказали, що мене заарештують на заставі. З міста я вийшов пішки разом з дочкою, сподіваючись зустріти на шляху коляску, щоб поїхати до Мілана. Я збираюся подати там скаргу генерал-губернатору провінції.

Вахмістрові, мабуть, камінь з серця спав.

– Отож, генерале, ви заарештовані, і я відвезу вас до Мілана. А ви хто такий? – звернувся він до Фабріціо.

– Мій син, – відповіла графиня, – Асканьо, син дивізійного генерала П'єтранери.

– Безпаспортний, графине? – спитав жандармський вахмістр уже лагіднішим тоном.

– Він ще хлопчак і паспорта не брав. Він ніколи не подорожує сам, а лише зі мною.

Під час цієї розмови генерал Конті сперечався з жандармами, все більше стаючи в ображену позу.

– Чого марнувати стільки слів? – сказав один із жандармів. – Ви заарештовані, та й годі.

– Ви повинні дякувати, – зауважив вахмістр, – що ми дозволяємо вам найняти в якогось селянина коня, а то, незважаючи на спеку та куряву, на ваш камергерський чин, довелося б вам котити на своїх, а ми їхали б обабіч кіньми.

Генерал почав сваритися.

– Ану замовкни! – урвав його жандарм. – Де твій генеральський мундир? Так хто завгодно може назватися генералом.

Генерал просто не тямив себе з люті. А в кареті тим часом справа складалась куди краще.

Графиня уже командувала жандармами, як своєю челяддю. Вона дала екю одному з них і послала в корчму, що виднілась за двісті кроків, щоб він приніс вина й передусім холодної води. Принагідно вона заспокоїла Фабріціо, який усе поривався тікати до лісу, що вкривав узгір'я. «Пістолети в мене добрі», – думав він. Графиня домоглася від розсердженого генерала, щоб він дозволив дочці сісти в екіпаж. Генерал, великий любитель побалакати про себе та про свою рідню, повідомив дам, що його доньці минуло лише дванадцять, бо вона народилася 27 жовтня 1803 року, але вона така розумниця, що всі дають їй чотирнадцять і навіть п'ятнадцять.

«Яка обмежена людина!» – промовляли графинині й маркізині очі. Завдяки графині все влаштувалось після переговорів, що тривали цілу годину. Один із жандармів, коли графиня сказала йому: «Нате вам десять франків», згадав про якусь пильну справу в сусідньому селі і віддав свого коня генералові Конті.