Stendhal - Пармський монастир

– Я іду, – заявив він. – Хочу пристати до імператора, адже він також і король Італії, і він так прихильно ставився до твого чоловіка! Я вирушаю через Швейцарію. Цієї ночі мій приятель Вазі, торговець барометрами з Менаджо, дав мені свій паспорт. Дай мені кілька наполеондорів, [72] Наполеондор – золота французька монета часів Наполеона. я маю тільки два золотих, але якщо доведеться, я піду пішки.

Графиня заплакала з радощів і туги.

– Отче небесний! Як тобі спала така божевільна думка? – вигукнула вона, стискаючи руки Фабріціо.

Вона встала з ліжка і добула з одежної шафи старанно прихований гаманець, розшитий бісером – усе її добро.

– На, – сказала вона Фабріціо. – Але Богом святим благаю – бережи себе. На кого ти залишиш безталанну матір і мене, якщо тебе вб'ють? А сподіватися на перемогу Наполеона годі: ці панове зуміють його з світу зігнати. Хіба ти не чув тиждень тому в Мілані розповіді про те, як його двадцять три рази пробували вбити? Замахи були так добре підготовлені, що вцілів він лише дивом. А тоді ж він був усемогутній. Тобі добре відомо, що наші вороги сплять і бачать його мертвим. Після його вигнання Франція геть занепала.

З глибоким хвилюванням говорила графиня про долю, що чекає Наполеона.

– Дозволяючи тобі їхати до нього, я жертвую найдорожчою для мене істотою на світі, – промовила вона.

Очі Фабріціо зволожилися, і він заплакав, обіймаючи графиню, але воля його ні на мить не схитнулася. Він із запалом розтлумачив своїй дорогій приятельці, які мотиви схилили його до такої постанови; ми дозволимо собі вважати їх вельми потішними.

– Учора ввечері за сім хвилин перед шостою ми, як ти пам'ятаєш, прогулювалися платановою алеєю на березі озера, під Каза Соммаріва, і простували в південному напрямку. Саме в цей час я помітив здалеку того човна, що плив з боку Комо і ніс нам велику новину. Я дивився на човна, зовсім не думаючи про імператора, я лише заздрив долі тих, хто має змогу подорожувати, і раптом глибоке хвилювання пройняло мене. Човен пристав до берега, агент батька щось прошептав йому, батько раптом пополотнів, відвів нас убік і переказав нам моторошну новину. Я одвернувся і почав дивитись на озеро лише для того, щоб приховати сльози радості, які бризнули з моїх очей. І тут високо-високо вгорі, по праву руку, я вгледів орла, Наполеонового птаха. Орел велично летів у бік Швейцарії, а отже – Парижа. І я одразу сказав собі: «Я теж перетну Швейцарію з прудкістю орла, пристану до цього великого мужа і запропоную йому, що в моїй змозі, – підтримку моєї кволої руки. Він хотів повернути нам вітчизну, він любив мого дядька!» Перш ніж орел зник, у мене раптом висохли сльози, – ось доказ, що ця думка послана мені згори: тільки-но я ухвалив цю постанову, як одразу побачив, яким чином можна її здійснити. І одразу весь смуток, що, як тобі відомо, отруював мені життя, де й подівся, ніби розвіяний Божественним подихом. Великий образ постав перед моїм зором: Італія підводиться з того болота, куди втоптали її німці; вона простягає до свого короля і визволителя знівечені, ще закуті в кайдани руки. [73] Ці пишномовні слова віддають прозою вірша славетного Монті (Прим. автора). Монті Вінченцо (1754–1828) – італійський поет, якого прозвали хамелеоном за вміння пристосовуватись до всякого уряду. І я подумки сказав собі: «Я, досі незнаний син нашої багатостраждальної матері, піду, щоб померти чи перемогти з тим, кого послала сама доля, хто хотів змити з нас ганьбу від погорди, з якою на нас дивляться всі, навіть найпідліші, найпоневоленіші жителі Європи».

– Знаєш, – додав він тихо, дивлячись на графиню розпаленілим поглядом, – знаєш той каштан, який у рік мого народження мати власноручно посадила напровесні на березі струмка в нашому ліску, за дві милі від Гріанти? Так ось, перш ніж вирушити в похід, я пішов подивитись на своє дерево. «Весна тільки почалася, – сказав я собі, – якщо на дереві є вже листячко, це буде добра призвістка для мене». Я теж повинен скинути з себе заціпеніння, в якому животію тут, у цьому похмурому й холодному замку. Хіба ці старі зчорнілі мури, що колись правили за знаряддя деспотизму і тепер залишилися його символом, не є символом понурої зими? Для мене вони те саме, що зима для мого дерева.

І от, чи повіриш, Джіно, але вчора ввечері, о пів на восьму, я прийшов до мого каштана: на ньому було листячко, воно вже розпустилося величеньке! Я цілував листочки тихенько, щоб не пошкодити їх. Потім обережно обкопав моє улюблене дерево. І, одразу сповнений нового запалу, подався гірською стежкою до Менаджо: мені потрібен паспорт, щоб перейти Швейцарію. Час летів, була вже перша ночі, коли я прийшов до дому Вазі. Я гадав, що мені доведеться довго стукати, щоб розбудити його. Але він не спав, а розмовляв з трьома приятелями. Після перших моїх слів він кинувся обіймати мене й гукнув: «Ти хочеш пристати до Наполеона!» Його приятелі й собі палко обняли мене. «Ех, чому я жонатий!» – зітхав один із них.