Stendhal - Пармський монастир

– Якщо тобі вже закортіло воювати, – мовила вона, наполовину переконана в його щирості, – треба було в Парижі записатись до якогось полку. Поставив би вахмістрові вина, і він би тобі все влаштував.

Багато корисних порад, як поводитися надалі, дала тюремниця Фабріціо, і нарешті, коли на світ благословило, випустила його надвір, сотні разів змусивши заприсягтися, що він ніколи і ні за яких обставин не згадає її імені.

Не встиг Фабріціо, з гусарською шаблею при боці, бадьорим кроком вийти з містечка, як його огорнули сумніви. «Ну ось, – думав він, – я іду в мундирі і з подорожньою якогось гусара, померлого в тюрмі. А його, кажуть, запроторили за те, що він украв корову й срібний столовий набір. Я, так би мовити, вліз у його шкуру, хоча цього нітрохи не хотів і ніяк не передбачав. Тут пахне тюрмою!.. Прикмета цілком ясна. Мені доведеться довго поневірятись за ґратами».

Не минуло й години після розлуки Фабріціо з його рятівницею, як линув дощ та такий рясний, що свіжоспечений гусар ледве витягував з болота ноги в чоботиськах, явно не на його міру. Зустрівши селянина верхи на сухоребрій конячині, він купив у хазяїна цю шкапу, домовляючись на мигах, бо пам'ятав пораду тюремниці говорити якнайменше через чужоземну вимову.

Того дня армія, здобувши перемогу під Ліньї, [80] Ліньі – село в Бельгії біля Брюсселя, де 16 червня 1815 р. Наполеон здобув перемогу над прусськими військами, очолюваними Блюхером. марширувала на Брюссель, це було напередодні битви під Ватерлоо, [81] Битва під Ватерлоо за 17 км від Брюсселя, де було розбито наполеонівську армію, відбулася 18 червня 1815 р. їдучи під безперервною зливою, близько полудня Фабріціо почув гуркіт гармат. На радощах він одразу забув про довгі й тоскні хвилини розпачу, пережиті в несправедливому ув'язненні. Їхав він, поки смеркло, і, навчений гірким досвідом, вирішив заночувати в селянській хатинці, що стояла обіч дороги. Господар побивався, запевняв, що в нього все позабирали. Фабріціо дав йому екю, і в господі зразу знайшовся овес. «Юнь у мене нікудишній, – думав Фабріціо, – але якийсь писар ще зазіхне на нього». І він уклався спати в стайні, поряд з жолобом. Назавтра, за годину до світання, Фабріціо вже їхав шляхом і, лагідно поплескуючи шкапу, зумів пустити її трюхом. Близько п'ятої [82] Близько п'ятої… – у Стендаля неточність, битва під Ватерлоо почалася о пів на дванадцяту. він почув канонаду: починалась битва під Ватерлоо.

Незабаром Фабріціо трапились маркітантки, [83] Маркітантка – торговка, яка йшла за армією під час військового походу. і велика вдячність, яку він відчував до тюремниці з містечка Б., спонукала його звернутись до них. Він запитав однієї, де йому шукати четвертий гусарський полк, в якому він служить.

– А ти б ліпше не поспішав, лебедику! – відповіла маркітантка, зворушена блідістю й гарними очима Фабріціо. – Бій сьогодні буде запеклий, а подивитись на твою ручку: де вже тобі шаблею рубати! Якби ти мав рушницю, ще сяк-так, бабахкав би з неї нарівні з усіма.

Ця порада не сподобалась Фабріціо, він ударив коня, але хоч як поганяв його, так і не випередив маркітантського воза. Вряди-годи гармати ніби ревіли ближче, і тоді рев заважав розмові. Не тямлячи себе від захвату, Фабріціо знов заговорив з маркітанткою. З кожним її словом він радів усе більше. І жінка ця здавалась йому такою доброю, що він, зрештою, розповів їй геть усе, приховавши лише своє справжнє ім'я і втечу з в'язниці. Маркітантка була здивована й нічого не тямила в тому, що їй набалакав цей гарненький солдатик.

– Ага, ясно! – вигукнула вона з переможним виглядом. – Ти – панич і, мабуть, закохався в дружину якогось капітана четвертого гусарського полку. Твоя любка справила тобі мундир, ти його надів і тепер їдеш навздогін за нею. І ось хрест святий: таж ти зроду не був солдатом! А оскільки ти хоробрий, а твій полк пішов в огонь, ти не хочеш пасти задніх і собі рвешся в бій.

Фабріціо погоджувався з усім – тільки так можна було почути розумну пораду. «Звичаї у цих французів мені зовсім не відомі, – міркував він, – і якщо хтось не візьметься мною керувати, я, чого доброго, знову попаду в тюрму та ще й позбудуся коня».

– Насамперед, лебедику, – сказала маркітантка, все більше проймаючись до нього симпатією, – насамперед признайся, що тобі нема ще й двадцяти одного року. Тобі десь од сили сімнадцять.

То була правда, і Фабріціо залюбки визнав її.