Stendhal - Пармський монастир

– Виходить, ти ще навіть не рекрут і ладен важити головою лише задля гарних очей твоєї капітанші. Сто чортів, і вона не прогадала! Так ось, якщо в тебе залишилося трошки золотих кружалець із тих, що вона тобі подарувала, ти мусиш передусім купити іншого коня. Дивись, як твоя шкапа стриже вухами, тільки-но гармата ревне ближче: це селянський кінь, через нього, скоро потрапиш на передову, тебе вб'ють. Стривай, бачиш оно-но, над живоплотом, білий димок? Це, хлопче, палять із рушниць. Отож готуйся; як засвистять кулі, душа твоя майне в п'яти. Поки є час, попоїж, підкріпися.

Фабріціо послухався і дав маркітантці наполеондора, попрохавши взяти з нього, скільки належить.

– Отакої! Дивитися на тебе жаль! – вигукнула жінка. – Дурненький! Не вміє навіть грошей витрачати. Треба було б тебе провчити. Ось покладу до кишені твою монету та як чкурну своєю Красунею. Попробуй наздогнати своєю шкапою! Що б ти робив, недотепо, якби я погнала щосили! Знай: коли ревуть гармати, золота нікому не показуй. Ось тримай здачу – вісімнадцять франків п'ятдесят сантимів. Сніданок твій коштує тільки тридцять су. [84] Сантим – дрібна мідна французька монета; су – дрібна мідна і срібна французька монета. А коней тут незабаром можна буде купити скільки заманеться. За доброго коника давай десять франків, у кожному разі, не більше двадцяти, навіть якби це був огир чотирьох Емонових синів. [85] Тобто чарівний кінь Баяр, який неодноразово врятовував чотирьох Емонових синів, героїв французької середньовічної поеми.

Коли Фабріціо закінчив снідати, безугавне базікання маркітантки урвала якась жінка, що ріллею зненацька виїхала на шлях.

– Гей, Марго! Агов! – гукнула вона. – Бери праворуч. Твій шостий єгерський [86] Єгерський (полк) – кіннота. стоїть там.

– Ну, хлопче, доведеться розлучитися, – сказала маркітантка нашому героєві. – Мені, їй-богу, шкода тебе. Сподобався ти мені, хай тобі грець! Нічогісінько ти не знаєш, кожен тебе пошиє в дурні, бігме! Їдьмо краще зі мною до шостого єгерського.

– Я й сам розумію, що не знаю нічогісінько, – відповів Фабріціо, – але я хочу битися і пощу он туди, де білий димок.

– Та ти поглянь, як твій кінь стриже вухами! Тільки-но туди над'їдеш, тобі його не втримати, – хоч який він захльостаний, подасться галопом і бозна-куди тебе занесе. Хочеш послухати доброї ради? Ось як зроби: тільки-но під'їдеш до цепу, спішся, підбери з землі рушницю і ладунку, ставай у лаву й роби все так, як солдати. Але ж, Боже милосердний! Ти, мабуть, і набою не вмієш скушувати!

Зачеплений за живе, Фабріціо мусив признатися своїй новій подрузі, що вона вгадала.

– Бідолаха! Заб'ють тебе одразу, істинний Бог! Заб'ють. Чи довго до лиха! Ні, тобі неодмінно треба їхати зі мною! – владно заявила маркітантка.

– Але я хочу битися!

– А ти й будеш битися! Ще й як! Шостий єгерський – бравий полк, а роботи сьогодні всім вистачить.

– А скоро ми розшукаємо ваш полк?

– Найбільше десь за чверть години.

«Ця добра жінка відрекомендує мене, – міркував Фабріціо, – мене через мою недосвідченість не приймуть за шпигуна, і я зможу взяти участь у битві».

Раптом гуркіт канонади посилився, постріли почастішали. – Ніби чотки перебирають, – сказав собі Фабріціо.

– Ось уже й рушничні залпи чути, – сказала маркітантка, поганяючи коня, підбадьореного звуками бою.

Жінка звернула праворуч і рушила путівцем через луки; болото тут було до колін, віз мало не загруз. Фабріціо підпихав колеса. Кінь його двічі упав. Незабаром під ногами стало сухіше, але дорога перейшла на стежку, що плуталася в траві. Не встиг Фабріціо проїхати нею кроків з п'ятсот, як кінь його став мов укопаний: поперек стежки лежав труп, що злякав і коня, і верхівця.

Обличчя Фабріціо, звичайно бліде, позеленіло. Маркітантка глянула на мерця і буркнула собі під ніс: «Не з нашої дивізії». Потім, зиркнувши на нашого героя, пирхнула сміхом.

– Ха-ха-ха! Ну що, хлопче? Це тобі не цяцьки! – гукнула вона.

Фабріціо скам'янів із жаху. Найбільше його вразили босі брудні ноги, вже роззуті, та й сам труп роздягли, залишивши тільки подерті, обляпані кров'ю штани.

– Ближче, ближче! – сказала маркітантка. – Спішуйся, тобі треба звикати. Ти диви! – гукнула вона. – В голову влучило!

Так і є, куля влучила біля носа і вийшла через ліву скроню, огидно спотворивши обличчя. Вціліле око залишилося розплющене.

– Чого став? Злазь! – повторила жінка. – Підійди, привітайся, поручкайся! Може, він тобі відповість.