Stendhal - Пармський монастир

– Будьте великодушні, – додав він, – приймайте мене, виявляючи всі зовнішні знаки уваги, якими вщедряють щасливих коханців, і, може, мені тоді пощастить зберегти належне місце в світському товаристві.

Після такої геройської заяви графиня відмовилась користуватися екіпажем і ложею графа H ***. Проте за п'ятнадцять років вона призвичаїлася жити на широку ногу, і нині їй доводилось розв'язувати вельми важку, точніше – нерозв'язну проблему: жити в Мілані на пенсію в півтори тисячі франків. Із палацу вона перебралася в дві кімнатки на п'ятому поверсі, розрахувала всю челядь і навіть покоївку, замінивши її старою прибиральницею. Ця жертва була, власне, не така вже й геройська та важка, як нам здається: в Мілані з бідності не сміються, а, отже, вона не лякає, як найгірше лихо. В цій шляхетній бідності Джіна прожила кілька місяців. Лімеркаті і навіть граф H ***, теж претендент на її руку, постійно бомбардували графиню листами. Та ось маркіз дель Донго, скнара, яких мало, подумав, що його недруги, бачачи сестрине убозтво, можуть позловтішатися. Як? Уроженка дель Донго змушена животіти на пенсію, яку призначає генераловим удовам віденський двір, що виявив таку несправедливість до нього!

Він написав Джіні, що в замку Гріанта її чекають палати й утримання, гідні її як його сестри. Думку про новий спосіб життя графиня сприйняла з захватом, душа в неї була мінлива. В цьому статечному замку, що велично височів серед столітніх каштанів, посаджених ще в добу герцогів Сфорца, Джіна не гостювала вже двадцять років. «Там мене чекає спокій, – казала вона собі. – А хіба в моєму віці це не можна назвати щастям? (Джіні пішов тридцять другий рік, і вона гадала, що їй пора на відпочинок.) На березі чарівного озера, де я народилася, я віднайду нарешті щасливе, мирне життя».

Не знаю, чи помилилась вона, але, безперечно, ця палка душа, яка легко відмахнулася від двох величезних маєтків, принесла щастя до замку Гріанта. Обидві її небоги нетямилися з радості. «Ти мені вернула чудові дні молодості, – приказувала маркіза, цілуючи її. – А перед твоїм приїздом мені було сто років!» Разом з Фабріціо графиня знов одвідала чарівні околиці Гріанти, справжній рай для мандрівників: віллу Мельці на тому боці озера, саме навпроти замку, з вікон якого розгортається краєвид на неї, священний гай Сфондрата, розташований вище по крутосхилу, і гострий виступ того мису, що поділяє озеро на два рукави: один звернутий до Комо, чудовий млосною розкішшю своїх обрисів, і другий, простелений до Лекко серед похмурого бескеття. З цими величезними й затишними ландшафтами може зрівнятися, але аж ніяк не перевищує їх мальовничістю найславетніший куточок у світі – Неаполітанська затока. Графиня захоплено відчувала, як воскресають у ній спогади ранньої юності, і зіставляла їх із свіжими враженнями. «Довкола озера Комо, – думала вона, – не видно, як на берегах Женевського озера, широких полів, тут нема родючих нив, обнесених огорожею, оброблених за найкращими способами рільництва, що, знай, нагадують про гроші та зиск. Тут звідусіль підносяться високі й невисокі горби, на них довільно розкидані купи дерев, і рука людська ще не зіпсувала їх, не обернула в статтю прибутку. Мальовничими узбіччями збігають до озера ці горби з дивовижними обрисами, і переді мною, як живі, постають принадні картини природи, змальовані Тассо [67] Тассо Торквато (1544–1595) – видатний італійський поет, автор поеми «Визволений Єрусалим» (1580). та Аріосто. Все тут шляхетне і лагідне, все промовляє про кохання, ніщо не нагадує про потворність цивілізації. Тонуть у рясному листі села, притулені на гірських спадах, а над кронами дерев бовваніють стрункі дзвіниці, тішачи зір своєю архітектурою. Якщо нивка завширшки в п'ятдесят кроків оброблена де-не-де між каштанниками і заростями дикої вишні, то як любо бачити, що все там росте буйніше, вільніше, ніж деінде. А ген за тими високими узгір'ями, чиї гребені ваблять самітними будиночками, такими затишними, що в кожному з них хотілося б оселитися, здивованому оку відкриваються піки альпійських вершин, укриті вічним снігом, і ця сувора картина, нагадуючи про пережиту недолю, посилює втіху від усього теперішнього. Уява зворушена далеким благовістом у якомусь хутірці, захованому за деревами, звуки линуть над озером і тануть, навівають солодку меланхолію, покору і ніби кажуть: «Життя минає, не носися так високо, бери щастя, доступне тобі, і тішся».

Те, що промовляли ці чарівні, ні з чим незрівнянні береги, повернуло душі графині її шістнадцять років. Їй здавалось неймовірним, як вона могла прожити стільки часу, ні разу не приїхавши помилуватися цим озером. «Невже, – думала вона, – щастя чекало мене на порозі старості?» Вона купила човна; Фабріціо, маркіза і сама Джіна оздобили його власноруч, оскільки їм завжди було сутужно на гроші, хоча в домі панувала розкіш: після опали маркіз дель Донго нічого не шкодував задля аристократичної пишноти. Так, наприклад, він звелів насипати греблю, витративши на це вісімдесят тисяч франків, щоб відвоювати в озера прибережну смужку завширшки в десять кроків перед славетною каштановою алеєю, що тягнеться в бік Каденабії. В кінці греблі підносилась капличка з циклопічних гранітних брил, споруджена за проектом відомого маркіза Каньоли, а в цій капличці модний міланський скульптор Маркезі споруджував тепер усипальницю для маркіза – численні барельєфи на гробниці повинні були зображувати подвиги його предків.