Еріх Марія Ремарк - Повернення

З боку театру чути вигуки. Їм відповідає глухий гуркіт.

– Ну, хлопці, здається, буде діло! – захоплено вигукує Віллі.

Ліс піднятих рук. Натовпом пробігає хвиля. Ряди ворушаться. Шикуються в колони. Лунають заклики: «Товариші, вперед!» Рівномірне тупотіння демонстрантів наче могутнє дихання. Не роздумуючи, ми вливаємося в колону.

Праворуч від нас крокує артилерист. Попереду – сапер. Група за групою. Майже ніхто не знає одне одного. Але це не заважає нам відразу ж зблизитися з тими, хто крокує поруч. Солдатам не потрібно довго знайомитися, вони товариші, цього достатньо.

– Ходімо, Отто, чого стоїш?! – кричить сапер солдату, який відійшов убік.

Той не може наважитися: з ним дружина. Поглянувши на нього, вона бере його під руку. Він ніяково всміхається.

– Пізніше, Франце.

Віллі кривиться.

– Ну от, варто тільки втрутитися спідниці – і дружбі кінець. Згадайте моє слово!

– Дурниці! – каже сапер і простягає Віллі сигарету. – Баби – це пів життя. Тільки на все свій час.

Ми мимоволі крокуємо в ногу. Але це не просто похід солдатських колон. Земля гуде, і блискавкою спалахує над головами божевільна надія, від якої захоплює подих, надія, що цей шлях веде просто в царство свободи й справедливості.

Проте вже через кілька сотень метрів процесія зупиняється перед будинком бургомістра. Кілька робітників стукають у парадні двері. Ніхто не відчиняє. На мить за вікнами з’являється бліде жіноче обличчя. Стукіт у двері посилюється, й у вікно летить камінь. За ним – другий. Уламки розбитого скла з дзвоном сиплються в палісадник.

На балконі другого поверху з’являється бургомістр. Крики летять йому назустріч. Він щось намагається пояснити, але його не слухають.

– Марш сюди! – кричать у натовпі.

Бургомістр знизує плечима й киває. Кілька хвилин по тому він крокує на чолі процесії.

Другим витягують з дому начальника продовольчої управи. Потім черга доходить до переляканого лисого суб’єкта, який, за чутками, спекулював маслом. Торговця зерном нам захопити вже не вдається: він вчасно втік, зачувши про наше наближення.

Колони прямують до Шльоссгоф і зупиняються перед окружним військовим управлінням. Один із солдатів швидко вибігає нагору по сходах і зникає за дверима. Ми чекаємо. Усі вікна освітлені.

Нарешті двері відчиняються. Ми з нетерпінням витягуємо шиї. Виходить якийсь чоловік з портфелем. Він дістає з нього кілька листочків і рівним голосом починає читати промову. Ми напружено слухаємо. Віллі приклав обидві долоні до своїх величезних вух. Він на голову вищий за інших, тому йому краще чути, і він повторює нам окремі фрази. Але слова оратора пролітають над нашими головами й летять кудись повз нас. Вони народжуються і вмирають, але нас вони не зачіпають, не захоплюють, не спонукають до дії, вони тільки пролітають у повітрі.

Нас охоплює неспокій. Ми не розуміємо, що відбувається. Ми звикли діяти. Адже це революція! Значить, треба щось робити. Але чоловік нагорі все говорить та говорить. Він закликає до спокою і розсудливості, хоча всі стоять дуже тихо та спокійно.

Нарешті він іде.

– Хто це був? – розчаровано питаю я.

Сусід-артилерист обізнаний краще:

– Голова ради робітничих і солдатських депутатів. У минулому, здається, зубний лікар.

– Гм… – мугикає Віллі й розчаровано крутить навсібіч рудою головою.

– Чортівня якась! А я думав, ідемо до вокзалу, а звідти – прямісінько на Берлін.

Вигуки з натовпу стають дедалі голоснішими, наполегливішими. Вимагають виступу бургомістра. Його підштовхують до сходів.

Спокійним голосом бургомістр заявляє, що всі вимоги будуть найуважнішим чином розглянуті. Обидва спекулянти стоять поруч з ним і трусяться. Вони навіть спітніли від страху, хоча їх ніхто не чіпає. На них, правда, покрикують, але ніхто не наважується першим підняти на них руку.

– Ну що ж, – каже Віллі, – хоч бургомістр не боягуз.

– А він звик, – відгукується артилерист, – його кожні два-три дні витягують.

Ми здивовані.

– Часто у вас такі історії відбуваються? – питає Альберт.

Артилерист киває.

– Бачиш, із фронту постійно прибувають нові війська, і всі по черзі вважають, що саме вони повинні навести порядок. На цьому зазвичай справа й закінчується.

– Не розумію, – каже Альберт.

– От і я нічого не розумію, – погоджується артилерист, позіхаючи на всю горлянку. – Я думав, що все це буде інакше. А тепер адью, хлопці, піду я годувати своїх плюскв. Так буде більше користі.