Еріх Марія Ремарк - Повернення

– Ти ще не був у себе в кімнаті? – питає вона.

– Ні, – кажу я і вирушаю до себе.

Відчиняю двері. Від знайомого запаху невидимих у темряві книг у мене б’ється серце. Нетерпляче вмикаю світло. Потім озираюся.

– Усе залишилося як було, – говорить за моєю спиною сестра.

– Так, так, – відповідаю я неуважно, мені хочеться побути на самоті.

Але всі вже тут. Вони стоять у дверях і підбадьорливо поглядають на мене. Я сідаю в крісло й кладу руки на стіл. Який він напрочуд гладенький і прохолодний! Так, усе на старому місці. Ось і прес-пап’є з коричневого мармуру – подарунок Карла Фоґта. Воно стоїть на своєму місці, між компасом і чорнильницею. А Карл Фоґт убитий на Кеммельських висотах.

– Тобі вже не подобається твоя кімната? – питає сестра.

– Ні, чому ж? – нерішуче кажу я. – Але вона якась маленька.

Батько сміється.

– Такою вона була завжди.

– Звичайно, – кажу я, – але чомусь мені здавалося, що вона набагато просторіша.

– Ти так давно не був тут, Ернсте! – каже мати. Я мовчки киваю. – На ліжко, будь ласка, не дивися, я ще не поміняла білизну.

Я обмацую кишеню своєї куртки. Адольф Бетке подарував мені на прощання пачку сигар. Мені хочеться закурити зараз одну з них. Усе навколо стало якимось непевним, ніби паморочиться у голові. Я жадібно вдихаю тютюновий дим, і відразу стає легше.

– Ти куриш сигари? – здивовано й мало не з докором каже батько.

Я не менш здивовано дивлюся на нього.

– Звичайно; вони входили на фронті в наш пайок: ми отримували по три-чотири штуки щодня. Хочеш?

Похитуючи головою, він бере сигару.

– Раніше ти зовсім не курив.

– Так, раніше, – кажу я, мені трохи смішно, що він надає цьому такого значення. Раніше я б, звичайно, не дозволив собі сміятися з батька. Але повага до старших випарувалася в окопах. Там усі були рівні.

Крадькома поглядаю на годинник. Я тут якихось дві години, але мені здається, що відтоді, як я розлучився з Віллі й Людвіґом, минуло кілька місяців. Найохочіше я б негайно помчав до них, я ще не можу звикнути до думки, що залишуся в сім’ї назавжди, мені все ще ввижається, що завтра або післязавтра ми знову будемо крокувати пліч-о-пліч, клянучи все і вся, покірні долі, згуртовані воєдино.

Нарешті я встаю та приношу з передпокою шинель.

– Ти хіба не проведеш цей вечір з нами? – питає мати.

– Мені потрібно ще з’явитися в казарму, – кажу я. Адже справжню причину вона однаково не зрозуміє.

Вона виходить зі мною на сходи.

– Зачекай, – каже вона, – тут темно, я тобі посвічу.

Від несподіванки я зупиняюся. Посвітити? Для того, щоб зійти цими кількома сходинками? О Господи, через скільки багнистих вирв, через скільки розритих доріг доводилося мені ночами пробиратися під обстрілом і в повній темряві! А тепер, виявляється, мені потрібне світло, щоб зійти сходами! Ох, мамо, мамо! Але я терпляче чекаю, поки вона принесе лампу. Мати світить мені, і мені здається, ніби вона в темряві гладить мене по обличчю.

– Будь обережний, Ернсте, – напучує вона мене, – щоб з тобою в темряві нічого не сталося!

– Що ж зі мною може трапитися, мамо, тут, на батьківщині, коли настав мир? – кажу я й усміхаюся їй.

Вона перегинається через перила. Від абажура на її маленьке, порізане зморшками обличчя падає золотистий відблиск. За нею колишуться світло й тіні, створюючи ефект неправдоподібності, нереальності того, що відбувається. І раптом щось хвилею піднімається в мені, якесь особливе розчулення стискає мені серце, майже страждання, немов немає у світі нічого, крім цього обличчя, немов я знову дитина, якій потрібно світити на сходах, хлопчисько, з яким на вулиці може щось трапитись; і мені здається, ніби все, що сталося відтоді, як минуло моє дитинство, – лише сон.

Але світло лампи різко відблискує на пряжці мого ременя. І наступної миті я вже не дитина, на мені солдатська шинель. Швидко, стрибаючи через дві-три сходинки, я збігаю вниз і штовхаю двері, мене жене нетерпіння швидше побачити товаришів.

Перший, до кого я заходжу, – Альберт Троске. У його матері заплакані очі. Сьогодні, видно, так годиться, і нічого страшного в цьому немає. Але й Альберт не схожий на себе: сидить за столом понурий, ніби побитий пес. Поруч із ним – його старший брат. Я давно його не бачив і знаю лише, що він довго лежав у лазареті. Він погладшав, у нього здорове, рум’яне обличчя.

– Привіт, Гансе! – весело кажу я. – Ти вже здоровий? Ну, як життя? На ногах краще, ніж у ліжку?

Він бурчить у відповідь щось невиразне. Фрау Троске схлипує і виходить з кімнати. Альберт робить мені знак очима. Нічого не розуміючи, озираюся й тільки тепер бачу біля стільця Ганса милиці.