Еріх Марія Ремарк - Повернення

– А куди йдете?

– Туди, де ви просиділи всю війну, – додому.

– Друже, – каже унтерофіцер, піднімаючи свій порожній рукав, – це я не вдома втратив.

– Тим ганебніше тобі дружити з цими олов’яними солдатиками, – байдуже відгукується Віллі.

Унтерофіцер підходить ближче.

– У нас революція, – твердо заявляє він, – і хто не з нами, той проти нас.

Віллі сміється.

– Хороша революція, єдина мета якої – зривати погони! Якщо це все, чого ви домагаєтеся… – Віллі презирливо спльовує.

– Ні, далеко не все! – каже однорукий і швидко підходить до Віллі впритул. – Ми вимагаємо кінець війни, кінець цькування, край убивствам! Ми більше не хочемо бути військовими машинами! Ми знову хочемо стати людьми!

Віллі опускає руку з гранатою.

– Тоді це був логічний початок, – каже він, показуючи на розтерзану пов’язку Людвіґа. Потім робить два стрибки й опиняється біля нападників. – Марш по домівках, молокососи! – гаркає він услід відступаючому загону. – Ви хочете стати людьми? Але ж ви навіть іще не солдати. Страшно дивитися, як ви гвинтівку тримаєте. Ось-ось руки собі переламаєте.

Натовп розсіюється. Віллі повертається і на весь свій величезний зріст випростується перед унтерофіцером.

– Так, а тепер я скажу дещо й тобі. Ми теж по горло ситі всією цією мерзотою. Треба покласти край – це ясно. Але тільки не таким чином. Якщо ми вирішимо щось робити, то тільки з власної волі, а командувати собою поки ще нікому не дамо! Ну, а тепер розплющ очі як слід! – Двома рухами він зриває із себе погони. – Я роблю це тому, що я так хочу, а не тому, що ви мені звеліли! Це моя особиста справа. Ну, а він, – Віллі показує на Людвіґа, – наш лейтенант, погони на ньому залишаться, і горе тому, хто скаже хоч одне криве слово з цього приводу.

Однорукий киває. На його обличчі вимальовується хвилювання.

– Адже я теж був на фронті, – із зусиллям говорить він. – Я знаю, чим це пахне. Ось… – хвилюючись, він простягає свій обрубок. – Двадцята піхотна дивізія. Верден.

– Ми теж там воювали, – лаконічно відповідає Віллі. – Ну, значить, прощавай!

Він надягає ранець і піднімає гвинтівку. Ми рушаємо в дорогу. Коли Людвіґ проходить повз унтерофіцера з червоною нарукавною пов’язкою, той бере під козирок, і нам ясно, що він хоче цим сказати: віддаю честь не мундиру й не війні, а товаришеві-фронтовику.

Віллі живе найближче. Розчулено киває він у бік маленького будиночка.

– Привіт тобі, стара руїно! Час уже і в запас, на відпочинок!

Ми зупиняємося, збираючись прощатися. Але Віллі протестує.

– Спершу відпровадимо додому Людвіґа, – заявляє він войовничо. – Картопляний салат і матусині нотації від мене не втечуть.

Дорогою ми ще раз зупиняємося і намагаємося відчистити одяг, не хочеться, аби домашні бачили, що ми билися. Я витираю Людвіґу обличчя, перемотую йому пов’язку так, щоб приховати вимазані кров’ю місця, а то мати його може злякатися. Потім йому однаково доведеться піти в лазарет.

Без нових перешкод доводимо Людвіґа до будинку. Вигляд у нього все ще не надто здоровий.

– Плюнь на всю цю історію, – кажу я і простягаю йому руку.

Віллі обіймає його своєю величезною лапою за плечі.

– З усіма може трапитися, старий. Якби не твоя рана, ти б зробив з них гуляш.

Людвіґ, мовчки кивнувши нам, відчиняє вхідні двері. Ми чекаємо, поки він піднімається сходами. Він уже майже нагорі, коли раптом Віллі вигукує:

– Іншим разом, Людвіґу, бий відразу ногою, – напучує він, задерши голову догори, – копай ногами й нізащо не підпускай до себе! – І, задоволений, спостерігає, як зачиняються двері.

– Дорого б я дав, щоб довідатися, чому він такий пригнічений останнім часом, – кажу я.

Віллі чухає потилицю.

– Усе через пронос, – відповідає Віллі. – Інакше він би… Пам’ятаєш, як він збив танк під Біксхооте? Один! А це непросто, брате!

Віллі поправляє наплічник на спині.

– Ну, Ернсте, бувай здоровий! Піду подивлюся, як жилося сімейству Гомеєр останні півроку. Я думаю, десь годину всі будуть зворушені, а потім почнеться педагогіка. Моя матуся – о брате! З неї вийшов би справжній фельдфебель! У старенької золоте серце, хоч і в гранітній оправі!

Я залишаюся один, і світ відразу змінюється. У вухах шумить, немов під камінням бруківки тече річка, і я нічого навколо себе не чую та не бачу, поки не доходжу до нашого будинку. Повільно піднімаюся сходами. Над нашими дверима напис «Ласкаво просимо», а збоку стирчить букет квітів. Рідні побачили мене здалеку, і всі вийшли зустрічати. Мати стоїть попереду, на сходовому майданчику, за нею сестри. У відчинені двері видно нашу їдальню, накритий стіл. Усе дуже урочисто.