Еріх Марія Ремарк - Повернення

Ми спимо, спимо без кінця, лежачи, стоячи, сидячи, присівши навпочіпки, спершись на ранці та вузлики. Поїзд гуркоче. Будинки, дерева, сади; люди махають нам руками; колони, червоні прапори, патрулі на вокзалах, крик, екстрені випуски газет, революція. Ні, спочатку дайте нам виспатися, а потім уже все інше. Тільки тепер по-справжньому відчуваєш, як страшно втомився за всі ці роки.

Вечір. Горить каганець. Поїзд повільно тягнеться. Часто й зовсім зупиняється через неполадки локомотива.

Погойдуються ранці. Димлять люльки. Собака мирно спить у мене на колінах. Адольф Бетке пересідає ближче до мене та гладить його.

– Ну от, Ернсте! – помовчавши, каже він. – Незабаром доведеться нам розлучитися.

Я киваю. Дивно, але я абсолютно не уявляю собі, як буду жити без Адольфа, без його пильних очей і спокійного голосу. Він виховував мене й Альберта, коли ми прийшли на фронт недосвідченими новобранцями, і я думаю, що, якби не він, я навряд чи залишився б живим.

– Ми повинні з тобою зустрітися знову, Адольфе. Повинні взагалі часто зустрічатися, – кажу я.

Я отримую удар підбором чобота по лобі. Над нами в багажній сітці сидить Тьяден і старанно перераховує свої гроші: він просто з вокзалу збирається в бордель. Щоб заздалегідь налаштуватися відповідним чином, ділиться досвідом з кількома солдатами. Ніхто не сприймає це як свинство: його слухають вже хоча б тому, що мова йде не про війну.

Сапер, у якого не вистачає двох пальців, розповідає з гордістю, що його дружина народила на сьомому місяці й попри це дитина важила цілих три кілограми. Леддергозе сміється з нього, бо такого, мовляв, не буває. Сапер не розуміє і на пальцях рахує місяці між своєю відпусткою вдома та народженням дитини.

– Сім, – каже він. – Отже, все правильно.

Леддергозе гикає, двозначна посмішка перекривлює його лимонно-жовте обличчя.

– Значить, хтось замість тебе постарався.

Сапер пильно дивиться на нього.

– Що? Ти що таке кажеш? – затинаючись, промовляє він.

– Що ж тут незрозумілого? – гугнявить, потягуючись, Артур.

Сапера кидає в піт. Він знову та знову рахує. Губи в нього тремтять. Біля вікна корчиться від сміху бородатий товстун.

– Ну й дурень же ти. Ох і дурень.

Бетке встає.

– Замовкни, товстомордий! – каже він.

– Чому? – питає бородань.

– Тому що замовкни. І ти теж, Артуре.

Сапер зблід.

– Що ж мені тепер робити? – безпорадно бурмоче він і вихиляється з вікна.

– Найкраще, – задумливо прорікає Юпп, – одружуватися, коли діти вже зовсім дорослі. Тоді така історія ніколи не станеться.

За вікнами прослизає вечір. Темними стадами лягли на горизонті ліси, поля слабо мерехтять у тьмяному світлі, що падає з вікон поїзда. Нам залишилося лише дві години їзди. Бетке встає і впорядковує свій ранець. Він живе в селі, за кілька зупинок до міста, і йому треба виходити раніше, ніж нам.

Поїзд зупиняється. Адольф потискує нам руки. Спотикається на маленькому пероні й озирається, щоб за одну мить його погляд міг увібрати в себе увесь довколишній краєвид, як висохле поле – дощову вологу. Потім він повертається до нас, але вже нічого не чує. Людвіґ Бреєр, хоч у нього й сильні болі, стоїть біля вікна.

– Іди вже, Адольфе, не стій, – говорить він. – Дружина чекає.

Бетке, підвівши голову, дивиться на нас.

– Нічого, Людвіґу. Встигну.

Його зі страшною силою тягне повернутися і піти, це видно, але Адольф залишається собою й до останньої секунди не відходить від нас. Зате, ледь рушає поїзд, як він швидко повертається і великими кроками іде геть.

– Ми незабаром відвідаємо тебе! – кричу я йому навздогін.

Нам видно, як він іде полем. Він іще довго махає нам рукою. Пролітають повз клуби паровозного диму. Удалині світиться кілька червонуватих вогників.

Поїзд робить велику петлю. Ось уже Адольф зовсім маленький – чорна цятка, крихітний чоловічок, один серед широкого простору темної рівнини, над якою потужним куполом розкинулося передгрозове сірчано-жовте на горизонті вечірнє небо. Я не знаю чому, – Адольфа це прямо не стосується, – але мене охоплює тривога, коли я бачу людину, яка самотньо бреде під величезним куполом неба по безкрайній рівнині у вечірній імлі.

Аж ось насуваються дерева, і сутінки густішають, і нічого вже немає – тільки рух, і небо, і ліси.

У купе стає гамірно. Тут кути, виступи, запахи, тепло, простір і межі; тут темні, обвітрені обличчя з блискучими плямами очей, тут смердить землею, потом, кров’ю і солдатською шинеллю, а там, за вікнами, під вагою поїзда зникає кудись, залишається позаду цілий світ – він віддаляється все більше, світ вирв і окопів, світ темряви й жахів; він уже завбільшки як вихор за вікнами, вихор, який не може нас наздогнати.