Еріх Марія Ремарк - Повернення

– Як же добре, хлопці, – каже він, застібаючи куртку. – Знову відчуваєш, що живий.

Ми обходимо будинок і натикаємося на Віллі Гомеєра. Він розвів на капустяних грядках велике багаття і кинув у нього кілька повних жмень картоплі, свої трофеї. Мирно й замріяно сидить він на самоті перед вогнем і чекає, поки спечеться картопля. Біля нього кілька відкритих коробок американських м’ясних консервів. Собака лежить поруч і уважно стежить за ним.

Язики полум’я відсвічують міддю на рудому волоссі Віллі. Знизу, з лугів, піднімається туман. Мерехтять зорі. Ми сідаємо до нього й дістаємо з вогню картоплини. Лушпиння обгоріло, зате м’якоть золотисто-жовта й пахуча. Ми хапаємо м’ясо обома руками та їмо його, мотаючи головами з боку в бік, немов граємо на губній гармоніці. Відгвинчуємо від фляжок алюмінієві корки й наливаємо горілку.

Яка смачна картопля! Чи правда, що земля крутиться? Де ми? Може, ми знову юні хлопці й сидимо на полі, а цілий день вибирали із землі, яка так інтенсивно пахне, картоплю, відчуваючи за своїми спинами червонощоких дівчат у вицвілих блакитних сукнях і з кошиками в руках? О, багаття нашої юності! Білі клуби диму тяглися над полем, потріскувало полум’я, а кругом тиша. Картопля достигала останньою, до того часу вже все було зібрано, залишалися тільки земля, чисте повітря, гіркий білий чудовий дим, остання осінь. Гіркий дим, гіркий запах осені, багаття нашої юності – клуби диму пливуть, пливуть і тануть. Обличчя товаришів, ми всі в дорозі, війна закінчилася, так дивно розтануло все, і ось знову багаття, і печена в попелі картопля, і знову осінь, і знову життя.

– Ох, Віллі, Віллі…

– Що, непогано я придумав? – питає він, піднімаючи очі. В обох руках у нього повно м’яса й картоплі.

Ах ти, голово бараняча, адже я зовсім не про те.

Багаття догоріло. Віллі обтирає руки об штани і складає ножик. У селі тихо, тільки гавкають собаки. Не чути ні вибуху снарядів, ні деренчання артилерійських возів, ні навіть обережного поскрипування санітарних машин. Цієї ночі помре набагато менше людей, ніж будь-якої ночі за всі ці чотири роки.

Ми повертаємося до шинку. Веселощі вже притихли. Валентин скинув куртку й зробив кілька стійок на руках. Дівчата плескають у долоні, але Валентин незадоволений. Він із сумом говорить Козоле:

– Колись, Фердинанде, я був непоганим акробатом. Ну, а тепер і в ярмарковий цирк хтозна, чи взяли б! «Акробат Валентіні» – це був атракціон! А зараз кому я потрібен зі своїм ревматизмом? Кістки вже не ті.

– Та ти радій, що вони цілі, – каже Козоле і стукає кулаком по столі. – Віллі, музику!

Гомеєр з готовністю починає бити в барабан і бубни. Настрій знову покращується. Я питаю Юппа, як йому сподобалася товстенька. Він зневажливо махає рукою.

– Ну і ну! – кажу я, ошелешений. – Швидко це в тебе.

Юпп скривився.

– Розумієш, я думав, що вона мене любить. А вона? Стала вимагати гроші. А до того ж я собі коліно розбив об цей чортів стіл, ще й так сильно, що ледь ходжу.

Людвіґ Бреєр сидить біля столу блідий і мовчазний. Власне кажучи, йому давно слід було б спати, але він чомусь не хоче йти звідси. Рука його заживає добре, і з дизентерією теж набагато легше. Але він, як і раніше, замкнутий і невеселий.

– Людвіґу, – каже Тьяден захмелілим голосом, – іди в сад. Це від усього допомагає.

Людвіґ заперечно мотає головою і раптом сильно блідне. Я підсідаю до нього.

– Ти хіба не радий, Людвіґу, що ми скоро будемо вдома? – питаю я.

Він встає і йде. Я більше не розумію його. Трохи згодом виходжу за ним у сад. Він сам. Я більше його ні про що не питаю. Ми мовчки повертаємося назад.

У дверях стикаємося з Леддергозе. Він збирається втекти в товаристві товстулі. Юпп зловтішно посміхається:

– Зараз вона його здивує!

– Не вона – його, а він – її, – каже Віллі. – Невже ти віриш у те, що з Артура можна витиснути хоч копійку?

Вино ллється по столі, лампа чадить, спідниці дівчат розвіваються. Якась тепла втома заколисує мене, предмети набувають розпливчастих обрисів, як це іноді буває зі світловими ракетами в тумані; голова повільно опускається на стіл. Ніч, як чарівний експрес, м’яко мчить нас на батьківщину: скоро ми будемо вдома.

Востаннє ми шикуємося на подвір’ї казарми. Дехто з нашої роти живе поблизу. Цих відпускають. Решті пропонується на свій страх і ризик добиратися далі. Потяги ходять настільки нерегулярно, що групами нас перевозити не можуть. Настав час розлучатися.