Еріх Марія Ремарк - Повернення

– А ти піди поговори з ним, – пропонує Бетке.

– Та не забудь захопити із собою бинтів і вати! – кричить навздогін Тьяден.

Але все відбувається інакше. Геель саме виходить з контори, коли Вайль збирається туди увійти. У руках у Гееля кілька друкованих аркушів. Він показує на них Максові.

– Усе правильно, – каже він.

Вайль починає свою промову. Коли він доходить до погонів, Геель здригається. Ми впевнені, що скандал ось-ось вибухне, але ротний, на наш подив, каже:

– Ви маєте рацію.

Він підходить до Людвіґа й кладе йому руку на плече.

– Вам, Бреєре, мабуть, це не дуже зрозуміло. Солдатська шинель – тепер це все, що залишилося, все решта безслідно зникло.

Ніхто з нас не промовив ні слова. Це вже не той Геель, якого ми знаємо, який вночі виходив до патрульних з однією тільки палицею і вважався у нас куленепробивним. Людина, яка стоїть перед нами, ледь тримається на ногах і з останніх сил примушує себе говорити.

Пізно ввечері, коли я вже сплю, мене будить шепіт.

– Ти здурів, – чую я голос Козоле.

– Запевняю тебе, – каже Віллі. – Піди сам подивися.

Вони миттю підхоплюються і мчать у двір. Я – за ними. У конторі горить світло. Видно все, що там робиться. Геель сидить біля столу. Перед ним його форма. Погонів немає. Геель у солдатській куртці. Він обхопив голову руками і… ні, це зовсім неймовірно – я роблю крок уперед, щоб переконатися: Геель плаче!

– Це ж треба! – шепоче Тьяден.

– Іди геть! – каже Бетке і дає Тьядену стусана. Збентежені, ми навшпиньках повертаємося назад.

Наступного ранку дізнаємося, що якийсь майор у сусідньому полку, почувши про втечу кайзера, застрелився.

Приходить Геель. У нього сіре, вимучене безсонням обличчя. Він тихо віддає необхідні накази і йде. У всіх неспокійно на душі. У нас забрали останнє, що нас тримало. Ми втратили ґрунт під ногами.

– Почуваєшся так, ніби тебе і справді зрадили, – похмуро каже Козоле.

Сьогодні ми не ті, що вчора. Похмурі, шикуємося в колони і знову рушаємо в дорогу. Програна війна, покинута армія. Залізо монотонно побрязкує на кожному кроці: все марно, все марно.

Тільки Леддергозе веселий, як дрізд. Він продає консерви та цукор зі своїх американських запасів.

Увечері наступного дня ми дістаємося до німецького кордону. Тільки тепер, коли навколо не чути французької мови, починаємо вірити, що мир і справді настав. У глибині душі ми досі постійно боялися раптового наказу повертати назад і знову йти в окопи: до чогось хорошого солдати завжди ставляться з недовірою, та воно й правильніше – від самого початку розраховувати на гірше. Але ось потроху нас охоплює тихе хвилювання.

Ми заходимо у велике село. Через вулицю перекинуто кілька зів’ялих квіткових гірлянд. Мабуть, тут проходило стільки військ, що для залишків армії вже не мало сенсу старатися. Тож нам доводиться задовольнятися двома-трьома змоклими під дощем і прикрашеними обшарпаними вінками з дубового листя плакатами з вицвілим написом на зеленому папері: «Ласкаво просимо!» Люди так звикли до постійного потоку військ через село, що мало хто дивиться нам услід. А для нас усе нове, ми зголодніли за добрим словом, за привітним поглядом, хоча й стверджуємо, що нам плювати на такі ніжності. Принаймні дівчата могли б зупинитися і привітно помахати нам руками! Тьяден і Юпп намагаються гукнути то одну, то іншу, але марно. Напевно, ми занадто брудні. Врешті обидва замовкають.

Тільки діти йдуть за нами. Вони чіпляються за наші руки та біжать поруч. Ми годуємо їх шоколадом, маленькими шматочками: нам хочеться, ясна річ, принести трохи солодкого й додому.

Адольф Бетке тримає на руках маленьку дівчинку. Вона тягне його за вуса, як за віжки, Адольф кривляється, дівчинка заливається реготом і плескає його рученятами по обличчю. Адольф затримує ручку й показує мені, яка вона крихітна.

Він більше не кривляється, і дівчинка починає плакати. Адольф намагається її заспокоїти, але вона плаче все дужче й дужче, і він спускає її на землю.

– Здається, ми перетворилися на пугала для дітей, – бурчить Козоле.

– Нічого дивного. Окопне рило кого хочеш злякає, – каже Віллі.

– Від нас пахне кров’ю, у цьому вся справа, – каже Людвіґ Бреєр.

– Ось відмиємося, – мріє Юпп, – тоді, напевно, і дівчата стануть ласкавішими.

– Ах, якби достатньо було тільки помитися, – замислено відгукується Людвіґ.

Засмучені, ми рухаємося далі. Після стількох років війни ми не так уявляли собі повернення на батьківщину. Думали, нас чекатимуть, а тепер бачимо: тут кожен, як і раніше, зайнятий собою. Життя пішло вперед і триває далі, а ми ніби вже й зайві. Село – це, звичайно, ще не вся Німеччина, але лють підступає до самого горла й у душу закрадається неприємне передчуття.