Еріх Марія Ремарк - Повернення

Підтягуються дедалі нові й нові частини. Кругом повно цікавих.

Ми все ще стоїмо в кутку, збившись навколо наших поранених, – не тому, що боїмося, а тому, що ми нероздільні. Американці штовхають один одного, показуючи на наші старі, зношені речі. Один з них пропонує Бреєру шматок білого хліба, але той не бере, хоча в очах у нього голод.

Раптом хтось із приглушеним скриком показує на пов’язки наших поранених. Пов’язки з гофрованого паперу, скріплені мотузками. Це привертає загальну увагу. Американці відходять і шепочуться між собою. Їхні добродушні обличчя висловлюють співчуття: вони бачать, що в нас навіть марлі немає.

Американець, який першим звернувся до нас, кладе руку на плече Бетке.

– Німці – хороший солдат, молодець солдат, – каже він.

Його товариші завзято підтакують.

Ми не відповідаємо, бо наразі не готові відповідати. Останні тижні були особливо важкими. Нас знову та знову кидали під постріли, і ми даремно втрачали людей, але ми ні про що не питали, ми йшли в бій, як усі попередні роки, і в нашій роті з двохсот осіб залишилося тільки тридцять два. Ми завершили війну, також ні про що не роздумуючи й нічого не відчуваючи, крім одного: ми виконали все, що було на нас покладено.

Але тепер, під співчутливими поглядами американців, ми починаємо розуміти, наскільки все це було під кінець безглуздо. Вигляд їхніх нескінченних прекрасно озброєних колон показує нам, як безнадійно було чинити опір настільки очевидній перевазі в людях і в техніці.

Ми кусаємо губи й дивимось один на одного. Бетке скидає з плеча руку американця, Козоле дивиться прямо перед собою, Людвіґ Бреєр випростується; ми міцніше стискаємо гвинтівки, м’язи наші напружуються, погляди суворішають, ми не опускаємо очей, ми дивимося на дорогу, якою прийшли, і обличчя у нас від хвилювання нерухоміють, нас обпікає думка про те, що ми вчинили, чого натерпілися, що залишилося позаду.

Ми не знаємо, що з нами відбувається, але якби зараз хто-небудь зронив хоча б одне різке слово, воно – хотіли б ми того чи ні – зірвало б нас із місця, ми кинулись би вперед і жорстоко, не переводячи подиху, шалено, з відчаєм у душі билися б знову. Билися б попри все.

Кремезний сержант із розпаленим обличчям протискується до нас. Він засипає Козоле, який стоїть до нього найближче, потоком німецьких слів. Фердинанд здригається, настільки це несподівано.

– Так він же говорить по-нашому, – здивовано звертається він до Бетке, – що ти про це скажеш?

Американець говорить навіть краще та чіткіше, ніж Козоле. Він розповідає, що до війни жив у Дрездені й там у нього було багато друзів.

– У Дрездені? – перепитує Козоле, чимраз більше і більше дивуючись. – І я там прожив два роки.

Сержант усміхається, ніби це якась нагорода. Він називає вулицю, на якій жив.

– Туди менш ніж п’ять хвилин пішки від мене, – схвильовано каже Фердинанд. – І як це ми жодного разу не зустрілися?! Ви, може, знаєте вдову Поль на Йоганісґассе? Така товста брюнетка. Це моя господиня, я жив у неї на квартирі.

І хоча вдову сержант не знає, але він знайомий з радником Цандером, якого, своєю чергою, не може згадати Козоле. Але обидва дружно згадують Ельбу й замок і дивляться один на одного, широко всміхаючись, як старі друзі. Фердинанд плескає сержанта по плечу.

– Це ж треба, він говорить по-німецьки, як справжній німець, та ще й у Дрездені жив! І навіщо ж ми з тобою воювали?

Сержант сміється і теж не знає, навіщо вони воювали. Він витягує пачку цигарок і простягає їх Козоле. Козоле жадібно хапає подарунок – за хорошу сигарету всі ми готові душу віддати. Наші власні зроблені в кращому випадку з букового листя і сіна. Зазвичай же, як стверджує Валентин Лаер, ми куримо водорості із сушеним кінським гноєм, а Валентин на цьому знається.

Козоле з насолодою видихає дим. Ми жадібно принюхуємося. Лаер блідне. Ніздрі його тремтять.

– Дай затягнутися! – благає він Фердинанда. Але не встигає він взяти сигарету в Козоле, як один з американців простягає йому пачку «Вірджинії». Валентин недовірливо дивиться на нього, бере тютюн і нюхає. Обличчя його світлішає. Він неохоче повертає пачку. Але американець махає руками заперечно й показує на кашкет Валентина з кокардою. Кашкет стирчить з його похідного мішка.

Валентин не розуміє.

– Він хоче поміняти тютюн на кокарду, – пояснює сержант із Дрездена.

Лаер ще більше дивується. Як? Поміняти першосортний тютюн на бляшану кокарду? З глузду з’їхав чоловік, не інакше. Валентин не розлучився б тепер з пачкою, навіть якби за неї його тут же зробили унтерофіцером або навіть лейтенантом. Він негайно простягає американцеві не тільки кокарду, а й кашкет і тремтячими руками жадібно набиває першу люльку.