Еріх Марія Ремарк - Повернення

Весслінґ затих. Він оглядає все пильним поглядом. В очах зосередженість і ясність. Весслінґ – селянин: природа йому ближча та зрозуміліша, ніж нам. Він знає, що прийшла його пора піти, і не хоче втрачати марно жодної миті. Він дивиться, дивиться. З кожною хвилиною він стає дедалі блідішим. Нарешті ворушиться й шепоче:

– Ернсте…

Я нахиляюся до його губ.

– Витягни мої речі, – каже він.

– Ще встигнемо, Генріху.

– Ні, не встигнемо. Давай.

Я розкладаю перед ним його речі. Потертий поліетиленовий гаманець, ніж, годинник, гроші – усе звичайне. Самотньо лежить у гаманці фотографія його дружини.

– Покажи, – говорить він.

Я виймаю фотографію і тримаю її так, щоб він міг бачити. Відкрите смагляве обличчя. Весслінґ довго дивиться. Помовчавши, шепоче:

– І вже більше нічого цього не буде. – Губи його тремтять. Він відводить очі.

– Візьми із собою, – шепоче він. Я не знаю, що він має на увазі, але не хочу розпитувати та кладу фотографію в кишеню. – Віддай це їй. – Він дивиться на мене якимось особливим, широко відкритим поглядом, щось бурмоче, хитає головою і стогне. Я з усіх сил намагаюся ще хоч що-небудь вловити, але він тільки хрипить, витягується, дихає важче й рідше, з перервами, задихається, потім іще раз зітхає глибоко й повно, і раптом очі його ніби сліпнуть. Він мертвий.

Наступного ранку ми востаннє лежимо на передовій. Пострілів майже не чути. Війна закінчилася. Через годину ми вирушаємо. Нам ніколи більше не доведеться повертатися сюди. Якщо ми підемо, то підемо назавжди.

Ми руйнуємо все, що ще можна зруйнувати. Жалюгідні залишки. Кілька окопів. Потім приходить наказ про відступ.

Це особлива мить. Ми стоїмо один біля одного й дивимося вдалину. Легкі клуби туману стеляться по землі. Ясно видно лінії вирв і окопів. Правда, це лише останні лінії, запасні позиції, але все ж і це зона вогню. Як часто йшли ми ось цим підземним ходом на передову, і як часто лише деякі поверталися назад. Перед нами сірий, сумний пейзаж, вдалині залишки лісу, кілька пеньків, руїни села, серед них якимось дивом уціліла кам’яна стіна.

– Ось так, – задумливо говорить Бетке. – Ось тут ми просиділи чотири роки.

– Так, так, чорт забирай! – підхоплює Козоле. – І ось як просто все закінчилося.

– Ох, хлопці! – Віллі Гомеєр притулився до насипу. – Дивно все це, правда?

Ми стоїмо та вдивляємося вдалечінь. Ферма, залишки лісу, пагорби, лінії на обрії – все це було страшним і важким життям. А тепер, щойно ми повернемося і підемо, все це просто залишиться позаду і з кожним нашим кроком буде все більше й більше занурюватися в небуття, а через годину зникне, немов ніколи й не існувало. Хто може збагнути це?!

Ось ми стоїмо тут; ми повинні сміятися і кричати від радості, а в нас якесь мляве відчуття в животі: ніби ми понаїдалися віників і ось-ось почнемо блювати.

Ніхто не знає, що слід казати. Людвіґ Бреєр утомлено притулився до краю окопу й піднімає руку, ніби перед ним людина, якій він хоче помахати на прощання.

З’являється Геель.

– Що, не можете розлучитися? Так, тепер починається найгидкіше.

Леддергозе здивовано дивиться на нього.

– Чому найгидкіше, якщо мир?

– Якраз це і є найгидкіше, – каже Геель і йде далі, і в нього таке обличчя, ніби він щойно поховав матір.

– Йому не вистачає ордена «За заслуги», – каже Леддергозе.

– Замовкни, – обриває його Альберт Троске.

– Ну, ходімо! – каже Бетке, але не рушає з місця.

– Декого ми залишили тут, – каже Людвіґ.

– Так, чимало народу: Брандт, Мюллер, Кач, Гайє, Боймер, Бертінк.

– Зандкуль, Майндерс, обидва Тербрюґґени – Гуґо й Бернгард.

– Припиніть уже.

Багато наших лежить тут, але досі ми цього так не відчували. Адже ми були разом: вони – у засипаних, а ми – у відкритих ямах, розділені лише кількома жменями землі. Вони просто трохи випередили нас, бо з кожним днем їх ставало більше, а нас – менше, і часом ми вже не знали, серед них ми вже чи ще ні. Але іноді вибухи снарядів знову піднімали їх до нас, високо злітали уламки кісток, залишки уніформ, зотлілі, мокрі, вже землисті голови, які сильний вогонь повертав з підземних окопів на полі битви. Нам це зовсім не здавалося страшним: ми були занадто близько від них. Але тепер ми повертаємося назад у життя, а вони мусять залишитися тут.

Людвіґ, який втратив на цій ділянці двоюрідного брата, сякається в руку, повертається і йде геть. Ми повільно рушаємо слідом за ним. Ще кілька разів зупиняємося й озираємося. І раптом відчуваємо, що ось це пекло, цей шматок траншейної землі проник нам у саме нутро, що він, проклятий, остогидлий нам до блювоти, став нам майже рідним, як по- дурному це не звучить, рідним, як болісна, страшна батьківщина, з якою ми пов’язані навіки.