Еріх Марія Ремарк - Повернення

Я знизую плечима:

– Не знаю. Обіцяють.

Юпп голосно зітхає:

– Тепла кімната, диван, а ввечері виходиш погуляти. Ти можеш собі таке уявити?

– Коли я востаннє був у відпустці, я приміряв свій цивільний костюм, – замислено кажу я. – Але він тепер замалий на мене. Доведеться придбати новий. Як дивно звучать тут слова «цивільний костюм», «диван», «вечір». Чудернацькі речі спадають на думку – так буває, коли кава занадто сильно відгонить іржавою бляхою посудини, в якій її варили, і тоді ти ковтаєш цю каву, а потім відразу ж випльовуєш гарячою.

Юпп замріяно колупається в носі.

– Ти тільки подумай: вітрини… кав’ярні… жінки…

– Ох, хлопче, спершу виберися з цього лайна, і це вже буде добре, – кажу я і дмухаю на змерзлі руки.

– Твоя правда.

Юпп натягує плащ-намет на свої худі згорблені плечі.

– Що ти збираєшся робити, коли повернешся звідси?

Я сміюся.

– Я? Доведеться, мабуть, повернутися до школи. І мені, і Віллі, й Альбертові, і навіть он тому, Людвіґу.

І я показую назад, де перед розбитим бліндажем лежить під двома шинелями темна фігура.

– От чорт! Але ви, звичайно ж, не будете цього робити? – каже Юпп.

– Звідки я знаю? Може, нас змусять, – відповідаю і дратуюся, сам не знаючи від чого.

Тіло під шинелями ворушиться. З’являється бліде худорляве обличчя; хворий тихо стогне. Це мій шкільний товариш, лейтенант Людвіґ Бреєр, командир нашого взводу. Ось уже кілька тижнів він страждає на кривавий пронос. У нього точно дизентерія, але в лазарет Людвіґ нізащо не хоче. Він вважає за краще залишатися з нами, бо всі чекають, що от-от укладуть мирний договір, і тоді ми відразу ж візьмемо Людвіґа з собою. Лазарети переповнені, на хворих там ніхто насправді не звертає уваги, і потрапити на таке ліжко означає опинитися однією ногою в могилі. Коли навкруги тебе помирають люди й ти серед них один – це заражає: не встигнеш озирнутися, як і ти стаєш одним із мерців. Макс Вайль, наш санітар, дістав для Бреєра щось на зразок рідкого гіпсу: Бреєр їсть гіпс, щоб зацементувати кишки та зміцнити їх таким чином. Але попри все йому доводиться разів двадцять-тридцять на день знімати штани.

Ось і зараз йому закортіло в туалет. Я допомагаю йому пройти за ріг, і він опускається навпочіпки.

Юпп махає мені рукою.

– Чуєш? Ось знову.

– Що?

– Так ті самі снаряди.

Козоле ворушиться і позіхає. Потім встає, багатозначно поглядає на свій важкий кулак, коситься на Юппа й заявляє:

– Слухай, якщо ти нас знову розігруєш, то приготуй про всяк випадок мішок з-під картоплі, щоб відправити в ньому додому власні кістки.

Ми прислухаємося. Шипіння і свист снарядів, які описують невидимі кола, перериваються якимось дивним звуком, хрипким, протяжним і таким незвичним, таким новим, що в мене мурашки бігають по спині.

– Газові бомби! – кричить Віллі Гомеєр і схоплюється на рівні ноги.

Ми всі миттю прокидаємося і напружено вслухаємося.

Весслінґ показує на небо.

– Ось що це! Дикі гуси!

На тлі сумовитих сірих хмар вимальовується темна смуга, клин. Вершина його наближається до місяця, перерізає червоний диск, – чітко вимальовуються чорні тіні, кут, утворений безліччю крил, цілий караван, що летить з диким гортанним клекотом і потроху губиться у далині.

– Відлітають, – бурчить Віллі. – Ех, чорт! От якби нам можна було так утекти, раз-два махнув крилами – і бувайте здорові!

Генріх Весслінґ дивиться вслід гусям.

– Отже, скоро зима, – повільно говорить він.

Весслінґ – селянин, він знає такі речі.

Людвіґ Бреєр, знесилений і сумний, притулився до насипу й ледь чутно бурмоче:

– Уперше бачу…

Але більше за всіх раптом пожвавлюється Козоле. Він просить Весслінґа ще раз пояснити все детально й цікавиться насамперед розмірами диких гусей: чи вони такі самі завбільшки, як угодовані свійські гуси.

– Приблизно такі самі, – відповідає Весслінґ.

– Ах ти чорт! – У Козоле від збудження трусяться щелепи. – Отже, зараз над нами пролітають п’ятнадцять або й двадцять чудових печень!

Знову низько над нашими головами шурхотять крила, знову чути хрипкий горловий клекіт, ніби удар яструба в тім’я, – і ось уже шурхіт крил зливається з протяжними криками птахів і дедалі міцнішими поривами вітру, наполегливо наштовхуючи на одну невідступну думку – про життя на волі.

Лунає звук пострілу. Козоле опускає гвинтівку й напружено вдивляється в небо. Він цілився в саму середину клину. Поруч із Козоле стоїть Тьяден, готовий, як гончак, зірватися з місця, якщо почне падати котрась із гусок. Але зграя неушкодженою летить далі.