Еріх Марія Ремарк - Повернення

Стає тихіше. Я турбуюся про Людвіґа. Але він тут. Підповзає Бетке.

– Весслінґ?

– Що з Весслінґом? Де Весслінґ?

І в повітрі під глухий гуркіт далекобійної артилерії повисає крик: «Весслінґ! Весслінґ!»

З’являється Геель.

– Що трапилося?

– Весслінґа немає.

Він лежав поруч із Тьяденом, але після відступу Тьяден його вже не бачив.

– Де? – питає Козоле.

Тьяден показує.

– Чорт! – Козоле дивиться на Бетке, Бетке – на Козоле. Обидва знають, що це, ймовірно, наш останній бій. Ні хвилини не вагаються.

– Ходімо! – гарчить Бетке.

– Пішли! – сопе Козоле.

Вони зникають у темряві. Геель стрибає за ними.

Людвіґ готує всіх: якщо їх атакуватимуть, ми відразу ж кинемося на допомогу. Наразі все спокійно. Раптом блиснули вибухи гранат. Між ними револьверні постріли. Ми негайно кидаємося в пітьму. Людвіґ попереду. Але ось назустріч нам виринають спітнілі обличчя: Бетке і Козоле волочать когось на плащ-наметі.

Геель? Це Весслінґ стогне. Геель? Стійте, він стріляв. Геель незабаром повертається.

– З бандою в окопі покінчено! – кричить він. – Тих двох – револьвером.

Він пильно дивиться на Весслінґа.

– Ти що?

Весслінґ не відповідає.

Його живіт розпоротий, як туша в м’ясній крамничці. Неможливо розгледіти, наскільки глибока рана. Ми нашвидкуруч перев’язуємо його. Весслінґ стогне, просить води. Йому не дають. Пораненим у живіт пити не можна. Потім він просить, щоб його накрили. Його морозить – він втратив багато крові.

Вісник приносить наказ: продовжувати відступ. Поки немає нош, ми тягнемо Весслінґа на плащ-наметі, причепивши його на рушницю, щоб зручніше було вхопитися. Навпомацки, обережно ступаємо один за одним. Світає. У кущах розливається срібло туману. Ми виходимо із зони бою. Усе нібито закінчено, але раптом нас наздоганяє тихим дзижчанням снаряд і з тріском вибухає поруч. Людвіґ Бреєр мовчки закочує рукав. Він поранений у руку. Вайль накладає йому пов’язку. Ми відступаємо. Відступаємо.

Повітря м’яке, наче вино. Це не листопад, це березень. Небо блідо-блакитне і ясне. У придорожніх калюжах відбивається сонце. Ми йдемо тополиною алеєю. Дерева стоять по обидва боки шосе, високі та майже неушкоджені. Тільки подекуди бракує одного або двох. Місцевість ця залишалася в тилу й тому не так спустошена, як ті кілометри, які ми віддавали день за днем, метр за метром. Промені сонця падають на бурий плащ-намет, і поки ми рухаємося жовтолистими алеями, над нами постійно пропливають і опускаються на землю поодинокі листки; деякі залишаються лежати на плащ-наметі.

Польовий лазарет переповнений. Багато поранених лежать просто неба. Весслінґа теж доводиться поки що залишити у дворі.

Група поранених з білими пов’язками на руках готується до евакуації. Лазарет розформовують. Лікар бігає по дворі й оглядає новоприбулих. Солдата, у якого висить вивернута в колінному суглобі нога, він каже негайно занести в операційну. Весслінґа тільки перев’язують і залишають у дворі.

Він прокинувся від забуття і дивиться услід лікареві.

– Чому він пішов?

– Зараз повернеться, – кажу я.

– Але ж мене повинні занести в приміщення, мені слід негайно зробити операцію. – Він раптом починає страшенно хвилюватися і нервово обмацує свої бинти. – Це потрібно відразу ж зашити.

Ми намагаємося його заспокоїти. Від страху він весь позеленів і вкрився холодним потом.

– Адольфе, біжи навздогін, поверни його.

Бетке секунду вагається. Але Весслінґ не зводить з нього очей, і Адольф не може не послухатися, хоча й знає, що це марно. Я бачу, як він розмовляє з лікарем. Весслінґ тягнеться за ним поглядом; страшно дивитися, як він намагається повернути голову.

Бетке повертається так, щоб Весслінґ його не бачив, хитає головою, показує на пальцях – один – і беззвучно ворушить губами:

– Одна година.

Ми намагаємося виглядати бадьорими. Але хто може обдурити вмирущого селянина! Коли Бетке говорить Весслінґу, що його будуть оперувати пізніше, рана, мовляв, повинна трохи затягнутися, – йому вже все ясно. Він мовчить, потім ледь чутно хрипить:

– Вам добре говорити… ви всі цілі та неушкоджені… повернетеся додому… А я… чотири роки – і раптом таке… чотири роки – і таке…

– Тебе зараз візьмуть в операційну, Генріху, – втішає його Бетке.

Весслінґ махає рукою.

– Облиш.

З цієї хвилини він майже нічого більше не говорить. І навіть не просить, щоб його внесли до приміщення, – хоче залишитися на волі. Лазарет розташований на пагорбі. Звідси видно алею, якою ми піднімалися. Вона вся кольорово-золотиста. Земля затихла, м’яка, захищена, видно навіть ріллю – маленькі темні квадратики під самим лазаретом. Коли вітер відносить геть запахи крові та гною, можна вдихати терпкий аромат полів. Далечінь голуба, і все здається навдивовижу мирним, адже фронту звідси не видно. Фронт залишився праворуч.