Еріх Марія Ремарк - Повернення

Котяться повз нас вози, візники покрикують, люди розсіяно поглядають на нас і поспішають далі, зайняті своїми думками й турботами. Б’є годинник на дзвіниці, і сирий вітер дихає нам в обличчя. І тільки якась старенька в хустці з довгими кінцями бігає туди-сюди вздовж колони й боязко розпитує всіх про якогось Ергарда Шмідта.

Для постою нам відводять величезний сарай. Але хоч ми й відмахали десятки кілометрів, спати нікому не хочеться. Ми вирушаємо до шинку.

Там панує пожвавлення. Є каламутне вино, уже цьогорічне, неймовірно смачне. Воно добряче кидається в ноги. Тим приємніше сидіти тут. Хмари тютюнового диму пливуть під низькою стелею, вино пахне землею і сонцем. Ми дістаємо наші консерви, м’ясо накладаємо на товсті скибки хліба, встромляємо ножі біля себе в широкі дощані столи та починаємо їсти. Гасова лампа, як мати, обігріває нас своїм світлом.

Вечір завжди прикрашає дійсність. Не в окопах, ясна річ, а в мирному житті. Сьогодні вдень ми входили в це село розлючені, зате тепер оживаємо. Маленький оркестр у кутку швидко поповнюється нашими хлопцями. Серед нас є не тільки піаністи й віртуози гри на губній гармоніці, але навіть один справжній музикант, баварець, який грає на бас-гітарі. До них приєднується Віллі Гомеєр, який спорудив собі якусь диявольську скрипку. Крім того, він озброївся кришками від білизняних баків і блискуче замінює ними литаври, тарілки та трикутники.

Але найбільш незвичне – і від цього п’янієш більше, ніж від вина, – це дівчата. Вони інші, ніж удень: вони сміються, вони доступні. Чи це не ті самі? Дівчат ми давно не бачили.

Спершу ми спраглі й водночас несміливі, ми не довіряємо собі: на фронті ми розучилися поводитися з жінками. Але ось Фердинанд Козоле підхоплює одну міцну дівчину з потужним бюстом, який служить йому зручною опорою. Його приклад наслідують інші.

Солодке важке вино приємно дзвенить у голові, дівчата літають по залі, грає музика, а ми зібралися в кутку навколо Адольфа Бетке.

– Хлопці, – каже він, – завтра або післязавтра ми будемо вдома. Е-ех, хлопці, дружина, мабуть, зачекалася, адже вже цілих десять місяців минуло.

Я перехиляюся через стіл і розмовляю з Валентином Лаєром; він холодно та зверхньо оглядає дівчат. Поруч з ним сидить блондинка, але він удає, що не помічає її. Коли я нахиляюся над столом, щось у моїй куртці стукає об стіл. Я обмацую кишеню. Це годинник Весслінґа. Як давно це було!

Юпп підчепив найтовстішу дівчину. Він танцює з нею, зігнувшись, наче знак питання. Його величезна лапа зручно вмостилася на кремезному стегні дівчини і грає на ньому, як на роялі. Вона вологим ротом сміється йому проcто в обличчя, і Юпп з кожною хвилиною сміливішає. Нарешті зникає разом зі своєю дамою за дверима.

Через кілька хвилин я виходжу в сад і шукаю тихе місце. Знаходжу одне, але там уже стоїть спітнілий унтерофіцер із якоюсь дівчиною. Я блукаю по всьому саду й щойно збираюся прилаштуватися в іншому місці, як чую за спиною жахливий тріск. Обертаюся і бачу, як Юпп зі своєю товстезною кралею борюкаються на землі. Вони зламали стіл і разом із ним перекинулися. Побачивши мене, дівчина пирскає зо сміху й показує язик. Юпп шипить від злості. Я поспіхом тікаю в кущі й наступаю комусь на руку. Диявольська ніч!

– Ти що, осліп, віслюче нещасний?! – гарчить чийсь бас.

– А я звідки знаю, що ти розлігся тут, баране чортів?! – огризаюся я з досадою. Нарешті знаходжу спокійне місце.

Прохолодний вітерець приємно освіжає після чаду шинку, я оглядаю темні схили дахів, крони дерев, насолоджуюсь тишею та ідилічним дзюрчанням власної сечі. Підходить Альберт і стає поруч. Світить місяць. Цівки нашої сечі поблискують, як чисте срібло.

– Як добре, скажи, Ернсте? – звертається до мене Альберт.

Я мовчки киваю. Ми ще довго стоїмо й дивимося на місяць.

– Подумай тільки, Альберте, весь цей жах уже позаду!

– Так, Ернсте!

За нами чуються хрускіт і тріскотіння. З кущів долинає приглушено-радісне пищання дівчат. Ніч як гроза, заряджена життям, яке нестримно й гаряче проривається назовні й запалюється одне об одне.

Хтось стогне в саду. У відповідь лунає смішок. Із сінника спускаються дві тіні. На сходах стоять двоє. Чоловік, ніби скажений, заривається обличчям у спідницю дівчини й щось белькоче. Вона хрипко сміється, і сміх її немов щіткою дряпає по нервах. Мурашки пробігають у мене по спині. Як це близько одне до іншого: вчора й сьогодні, смерть і життя.

З темряви саду з’являється Тьяден. Він обливається потом, а обличчя його сяє від радості.