Еріх Марія Ремарк - Повернення

– Ти все ще не одужав? – питаю.

– Одужую потроху, – відповідає Ганс. – Минулого тижня виписався.

Він бере милиці і, спираючись на них, двома стрибками перекидає себе до грубки. У нього ампутовані ступні. На правій нозі залізний протез, на лівій – штучна нога в черевику.

Я соромлюся своїх дурних запитань.

– Пробач, Гансе. Я не знав, – кажу я.

Ганс киває. Він відморозив ноги в Карпатах, це ускладнилося гангреною, і врешті-решт довелося зробити ампутацію.

– Слава Богу, що тільки ступні, не вище. – Фрау Троске принесла подушку й кладе її під ноги Гансові. – Нічого, Гансе, одужаєш як слід і будеш ходити, як усі. – Вона сідає поруч із сином і ніжно гладить йому руки.

– Так, – кажу я, аби хоч щось сказати, – добре, що тільки ступні.

– З мене й цього вистачить, – відповідає Ганс.

Я простягаю йому сигарету. Що робити в такі хвилини? Що не скажи, навіть з найкращими намірами, все здасться грубим. Ми, правда, розмовляємо про щось натужно, з паузами, але коли хто-небудь із нас, Альберт або я, встає і рухається по кімнаті, Ганс дивиться на наші ноги потемнілим, змученим поглядом, і очі матері прямують туди ж, і обоє, мати й син, невідривно дивляться нам тільки на ноги, супроводжують поглядом туди-сюди: у когось є ноги, а в когось немає.

Напевно, він тепер ні про що інше не може думати, а мати думає тільки про нього. Вона не бачить, що Альберт від цього страждає. За кілька годин перебування вдома він зовсім зажурився.

– Нам іще потрібно сьогодні в казарму, Альберте, – кажу я, підказуючи йому зручний привід вийти. – Ходімо?

– Так, – миттю відгукується він.

На вулиці ми полегшено зітхаємо. Вечірні вогні м’яко відображаються в мокрому асфальті. Ліхтарі блимають на вітрі. Альберт втупився кудись у порожнечу перед собою.

– Я ж нічим не можу йому допомогти, – насилу говорить він, – але коли я з ними, коли я бачу його й матір, мені все здається, ніби я в чомусь винен, я просто соромлюся своїх здорових ніг. Почуваєшся негідником від того, що ти цілий і неушкоджений. Хоч би руку мені прострелило, як Людвіґу, тоді б я не почувався так жахливо.

Я намагаюся його втішити. Але він дивиться вбік. Мої слова його не переконують, та мені вони приносять полегшення. Так завжди буває, коли втішаєш.

Ми йдемо до Віллі. У його кімнаті все догори дном. Розібране ліжко стоїть біля стіни. Ліжко необхідно подовжити – на війні Віллі так виріс, що не поміщається на ньому. Усюди розкидані дошки, молотки, пилки. На стільці стоїть величезна миска з картопляним салатом. Віллі в кімнаті немає. Його мати повідомляє нам, що він уже годину сидить на кухні – вирішив зішкребти із себе бруд. Ми чекаємо.

Фрау Гомеєр, стоячи на колінах, порпається в ранці сина. Похитуючи головою, вона витягує звідти брудне дрантя, яке колись було шкарпетками.

– Самі діри, – бурчить вона, докірливо дивлячись на мене й на Альберта.

– Товар воєнного часу, – кажу я, знизуючи плечима.

– Товар воєнного часу? Скажи, будь ласка, який ти розумний! Це була вовна найвищого ґатунку! Я цілий тиждень бігала, поки роздобула їх, а зараз хоч викинь. Тепер таких не дістанеш! – Вона засмучено досліджує жалюгідне лахміття. – Навіть на фронті можна було б урвати хвилинку й хоч раз на тиждень нашвидку перемінити пару шкарпеток. Востаннє, коли він був удома, я дала йому із собою чотири пари. І лише дві він привіз назад. Та ще в такому вигляді! – Вона проводить рукою по дірках.

Тільки я зібрався було захищати Віллі, як він сам, радісний, із шумом увірвався в кімнату.

– Ось це називається «пощастило»! Кандидат на суп! Ну, хлопці, у нас сьогодні ввечері буде куряче фрикасе!

У високо піднятій руці Віллі тримає, як прапор, величезного півня. Золотисто-зелене пір’я півнячого хвоста райдужно переливається, гребінь червоніє пурпуром, на дзьобі повисли крапельки крові. Хоч я і ситно поїв, але в мене тече слинка.

Віллі в захваті розмахує півнем. Фрау Гомеєр піднімається з колін і випускає крик:

– Де ти взяв його, Віллі?!

Віллі з гордістю рапортує, що він видивився півня за сараєм, зловив, зарізав, і все – за дві хвилини. Він поплескує матір по плечу.

– Цього ми навчилися на фронті. Недарма я часто заміщав кухаря!

Вона дивиться на сина так, ніби він проковтнув бомбу. Потім кличе чоловіка та знеможено стогне:

– Оскаре, подивися, що він накоїв: він зарізав племінного півня Біндінґів!

– До чого тут Біндінґ? – дивується Віллі.

– Та це ж півень молочника Біндінґа, нашого сусіда! О Боже мій, і як тільки в тебе рука піднялася?