Едгар По - Окуляри

Тут я замовк, сподіваючись, що мадам Лаланд договорить за мене й сама назве свій вік. Але французки рідко відповідають прямо і на бентежливе запитання завжди мають напоготові яку-небудь відмовку. В цьому випадку Ежені, щось трохи пошукавши у себе на грудях, упустила в траву медальйон, якого я негайно підняв і подав їй.

― Візьміть його собі! ― мовила вона із щонайчарівливішою своєю усмішкою. ― Прийміть його від тієї, кому так лестить це її зображення. Вже споночіло, але ви спокійно розглянете його завтра вранці. А зараз проведіть мене додому. Мої друзі влаштовують сьогодні у мене невеликий музичний levee. [17] levee ― прийом (фр.) Обіцяю вам, що ви почуєте ще й непогані співи. Ми, французи, зовсім не такі церемонні, як ви, американці, тож я легко проведу вас до себе, немовби давнього знайомця.

Сказавши це, вона сперлась на мою руку, і я пішов з нею до її дому. То була досить гарна кам'яниця і, здається, зі смаком умебльована. А втім, про це я навряд чи міг судити, бо на ту хвилю стало зовсім поночі, а в найкращих американських домах рідко після денної спеки засвічують лампи в таку найприємнішу часину літнього дня. Аж десь через годину після мого приходу засвітили у великій вітальні одну-єдину карсельську лампу під абажуром, і я зміг побачити, що обставлено цю кімнату з незвичайним смаком і навіть пишнотою; але дві менші вітальні, де здебільшого й зібралися гості, лишалися протягом усього вечора у вельми приємній сутіні. Це розумний, чудовий звичай, що дає гостям змогу вибирати поміж світлом і присмерком, тож нашим заморським друзям варто було б незагайно його перейняти.

Вечір, що я там перебув, став, безперечно, найщасливішим у моєму житті. Мадам Лаланд не перебільшила музичного обдаровання своїх друзів, а ще ж я почув співи, кращих за які доти не чував на домашніх концертах, окрім хіба що у Відні. Виконавців-інструменталістів було там багато, та ще й яких талановитих. Вокал представляли здебільшого дами ― і всі співали принаймні добре. Коли ж товариство вимогливо закричало: «Мадам Лаланд!» ― вона зразу ж, без манірних зволікань, підвелася з шезлонга, де сиділа поруч мене, і в супроводі одного чи двох чоловіків та подруги, з якою була тоді в опері, попрямувала до рояля в головну вітальню. Пішов би і я залюбки туди з нею, коли б не почував, що обставини моєї появи в домі вимагали, щоб я сидів собі в затінку й не виставлявся усім на очі. Тож я був позбавлений втіхи бачити її ― але міг її чути.

На слухачів вона справила просто приголомшливе враження, але на мене її спів подіяв ще дужче. Мені не описати цього як належить. Почасти це було від любові, що переповнювала мене, але головним чином ― від глибини почуття, з яким вона співала. Ніяка майстерність не змогла б надати арії чи речитативу пристраснішої виразності. Її виконання романсу з «Отелло» ― інтонація, з якою вона проспівала слова «Sul mio sasso» [18] «Sul mio sasso» ― «Над кручею моєю» (іт.) з «Капулетті»,* досі звучать у моїй пам'яті. В низькому регістрі вона справді творила чудеса. Голос її обіймав три повні октави, сягаючи від контральтового D до горішнього D сопрано, й хоч він був досить сильний, аби наповнити собою Сан-Карло,* вона настільки володіла ним, що легко давала раду всім труднощам вокального твору: висхідним та нисхідним гамам, каденціям та фіорітурам. Особливо ефектно прозвучав у неї фінал «Сомнамбули»:

Ah! Non guinge uman pensiero

Al contento ond' io son piena.

Тут, наслідуючи Малібран,* вона змінила авторську фразу Белліні: знизивши свій голос до тенорового G, зразу ж перекинула ноту G на дві октави вгору.

Після цих чудес вокального мистецтва мадам Лаланд підвелася з-за рояля й повернулася на своє місце поруч мене, а я в щонайзахопленіших словах виповів їй мій захват. Тільки нічого не сказав їй про своє дивування, хоч і дивувався вельми, поки вона співала, адже якась ніби слабкість а чи тремтлива хисткість голосу в розмові не дозволяла сподіватися, що її виконання виявиться таким просто чудовим.

Тут між нами відбулася довга, поважна, щира й ніким не уривана розмова. Вона примусила мене розповісти про моє дитинство та отроцтво й вислухала все уважно, тамуючи подих. Я ж не приховав од неї нічого, почуваючи, що не маю права утаїти бодай що-небудь од її довірливої, лагідної цікавості. Підбадьорений її власною відвертістю в делікатному питанні віку, я цілком щиро зізнався не лише в численних нехороших звичках, а й в моральних, ба навіть фізичних вадах, що вимагає набагато більшої мужності й тим самим править за найпевніше свідчення любові. Я зачепив студентські літа ― всілякі витівки, пиятики, борги та любовні захоплення. Я пішов ще далі й оповів про легкий легеневий кашель, що певний час був дозоляв мені; про хронічний ревматизм, про спадкову схильність до подагри й, насамкінець, про прикру, хоч досі ретельно приховану слабкість зору.