Едгар По - Окуляри

― Муассар! ― вигукнув я. ― Ще й Вуассар! Та куди це ви хилите?

― Куди хилити? Я говорити про Муассар і Вуассар, а ше могти сказати про Круассар і Фруассар, як я тіки захотіти. Дошка мій дошки, мадмуазель Вуассар, вона женитися на мсьє Круассар, а тоді зноф, мій дошки внука, мадмуазель круассар, вона женитися на мсьє Фруассар. І ви зноф буде сказать, шо вони теж не бути респектабль прісфишше?

― Фруассар! ― ледве вимовив я, відчуваючи, що ось-ось зомлію. ― Чому ви називаєте ці імена: Муассар, Вуассар, Круассар та Фруассар?

― Так! ― відповіла вона, відкидаючись на спинку стільця й випростуючи ноги на всю їхню довжину. ― Так! Муассар, і Вуассар, і Круассар, і Фруассар! Але мсьє Фруассар ― се була один велики, як ви казати, дурень ― була вилики осель, як ви сам, бо він лишити la belle France [23] la belle France ― прекрасну Францію (фр.) і їхати сей stupide Amerique, [24] stupide Amerique ― дурнувату Америку (фр.) а як приїхати сюди, то мати тут один дуже дурни, дуже-дуже дурни син, так я шути, але ше не башити, ні мій подруг, мадам Стефані Лаланд, теж не башити. Він зватися ― Наполеон Бонапарт Фруассар, і ви, може, сказати, що се теж не дуже респектабль прісфишше?

Чи то тривалість оцієї промови, а чи її зміст ― щось та довело місіс Сімпсон до справдешньої несамовитості. Ледве, на превелику силу, договоривши до кінця, вона скочила зі стільця мов навіжена, впустивши при цьому на підлогу не турнюр ― цілу гору. Вона щирила свої ясна, вимахувала руками й, закотивши рукава, потрясала кулаками під самим моїм носом, а наостанок усієї вистави зірвала з голови капелюшка, а з ним разом ― величезну перуку з вельми дорогого й прегарного чорного волосся, з вереском жбурнула все те на підлогу й, потоптавши ногами, в крайній одержимості й лютості станцювала на тому якесь нестямне фанданго.

Тим часом я приголомшено й нажахано плюхнувся на її стілець. «Муассар і Вуассар!» ― повторював я подумки, поки вона витинала одне з своїх диких па. «Круассар і Фруассар!» ― поки вона довершувала друге.

― Муассар, Вуассар, Круассар і Наполеон Бонапарт Фруассар! ― вигукнув я. ― Та чи знаєш ти, стара гадюко, ― як іще тебе назвати? ― що це ж я ― я ― чуєш? ― Тут я зарепетував на весь голос. ― Це я-а-а! Це я ― Наполеон Бонапарт Фруассар, і довічне прокляття на мою голову, коли я не оженився на своїй власній прапрабабусі!

Мадам Ежені Лаланд, quasi [25] quasi ― майже (фр.) Сімпсон, за першим чоловіком ― Муассар, і справді доводилася мені прапрабабусею. Замолоду вона була неабияка вродливиця і навіть у вісімдесят два роки зберегла величавий стан, скульптурні обриси голови, чудові очі й грецький ніс дівочих своїх літ. Завдяки всьому цьому та ще перлистій пудрі, рум'янам, накладним косам, вставним зубам, турнюрові, а також мистецтву найкращих паризьких кравчинь, вона примудрялася зберігати аж ніяк не останнє місце поміж красунь un peu passees [26] un peu passees ― трохи злинялих (фр.) французької столиці. В цьому відношенні її справді могли мати за майже рівню уславленій Нінон де Ланкло.*

Вона була дуже багата; овдовівши вдруге й цього разу без дітей, згадала про моє існування в Америці й, надумавши зробити мене своїм спадкоємцем, вирушила до Сполучених Штатів у товаристві далекої та надзвичайно вродливої родички свого другого чоловіка ― мадам Стефані Лаланд.

В опері моя прапрабабуся завважила мій спрямований на неї погляд; роздивившись мене в лорнет, вона була вражена, добачивши певну родинну схожість. Зацікавившись цим і знаючи, що спадкоємець, якого вона розшукує, мешкає в цьому самому місті, вона спитала про мене у своїх супутців. Джентльмен, що її супроводжував, знав мене в обличчя й сказав їй, хто я. Такі відомості спонукали її поновити оглядини, а ті оглядини, своєю чергою, надали мені сміливості повестися вже змальованим безглуздим чином. Відповіла вона на мій уклін, до речі, тому, що подумала: чи не дізнався я якимсь чином, хто вона така? Коли я, ошуканий своєю короткозорістю й тим косметичним мистецтвом щодо віку й вроди незнайомої дами, так палко взявся розпитувати Толбота про неї, він, звісно, виснував, що я маю на оці її молодшу супутницю, і в цілковитій відповідності з правдою повідомив мене, що то «славетна вдова, мадам Лаланд».

Наступного ранку моя прапрабабуся здибала на вулиці Толбота, свого давнього паризького знайомця, і розмова, цілком природно, зайшла про мене. Мій приятель розповів про мою короткозорість, що була всім відома, хоч я про це й не здогадувався, тож моя добра стара родичка з великою прикрістю з'ясувала, що я зовсім не знав, хто вона, а просто робив із себе посміховисько, відкрито залицяючись у театрі до незнайомої бабусі. Надумавши провчити мене, вона склала з Толботом цілу змову. Він зумисне ховався від мене, аби не бути змушеним відрекомендувати мене їй. Мої розпити на вулицях про «чарівну вдову, мадам Лаланд» усі, зрозуміло, відносили до молодшої з двох дам; тепер легко пояснити й ту розмову з трьома джентльменами, яких я зустрів, вийшовши з Толботового готелю, а так само і їхнє посилання на Нінон де Ланкло. Я не мав нагоди побачити мадам Лаланд ізблизька, при денному світлі, а на її музичному soiree [27] soiree ― вечорі (фр.) я не зміг з'ясувати її вік через дурну свою відмову скористатися окулярами. Коли просили «мадам Лаланд» заспівати, це стосувалося до молодшої дами; вона ж і підійшла до рояля ― а моя прапрабабуся, аби й далі тримати мене в омані, підвелася одночасно з нею і разом із нею пішла до великої вітальні. На той випадок, коли б я захотів провести її туди, вона збиралась порадити мені лишатися, де я був; але моя власна обачливість позбавила її цього клопоту. Арії, що так мене захопили й ще дужче переконали в молодості моєї коханої, виконувала мадам Стефані Лаланд. Лорнета мені подаровано як пікантного ключика до всієї містифікації ― аби ефектніше допекти. А ще це дало їй привід вичитати мені за кокетування, і то ж те напучування так на мене подіяло. Не варто, либонь, пояснювати додатково, що скельця, якими користувалася старенька, вона замінила на пару інших, більш підходящих для мого віку. І вони й справді якнайкраще мені підійшли.