Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

А він узяв і повернувся. Коли батьки вже поставили на синові хрест, Джованні раптом закохався, а через два місяці справив весілля. Здебільшого всі жаліли наречену: «Та сердешна прокляне день, коли дала згоду вийти заміж за скаженого Джованні».

Так казали ті, хто, не знаючи її особисто, робили висновки з її смиренного вигляду та скромних манер. Через півроку після весілля в Баїю знову приїхав його братик із провінції й тільки скрушно похитав головою: «Бідолашний Джованні!» — і щодуху помчав до Зази, сподіваючись умовити її поїхати з ним до села, щоб ближче познайомитися з тамтешнім життям.

Джованні й справді змінився до невпізнаваності, не показувався більше в гральних закладах та веселих компаніях. Раз на два місяці він за давньою звичкою випробовував долю у підпільній лотереї, але ото й усе. Красою чужих жінок милувався хіба що з екранів кінотеатру. Він став поважним, шанованим чиновником і взірцевим сім’янином, а коли гуляв вулицею з дружиною попід руку та з маленькою донечкою Людмилою за ручку, то була справді зворушлива картина! Разом із залисинами в нього почали з’являтися консервативні погляди, патріархальні настрої й мрії взятися за сільське господарство, — одне слово, це був яскравий приклад навернення блудного сина в лоно суспільства та сім’ї.

Отже, коли задзвенів телефон, наш Джованні спав. Вистрибнувши, мов ошпарений, з ліжка, він — однією ногою ще в сні — схопив трубку: кому це так припекло?

— Це Джованні? — запитали на іншому кінці дроту.

— Так. А з ким я розмовляю?

— Ти розмовляєш із Гульвісою, Джованні. Негайно біжи в «Палас» і став на сімнадцять, грай впевнено і без страху, гарантую тобі виграш. Але не барися, лети мерщій…

— Негайно виходжу.

Навшпиньки, щоб не шуміти, Джованні швидко вдягнувся. Хвалити Бога, дружина спала і не довелося нічого пояснювати: похапцем він схопив сумку, документи, ключі і вибіг з дому. На розі йому трапилося таксі, і вже аж коли вони під’їхали до «Паласу», Джованні раптом виявив, що не має зі собою ні копійки.

— Забув гаманець…

— Не переймайтеся, сеу докторе… Пізніше віддасте… — і він упізнав таксиста, Цигана, який завжди таксував на світанку.

Джованні впізнав Цигана, а от себе, Джованні Ґімараєнса, він не впізнавав. Що, чорт забирай, йому робити в «Паласі» о першій годині ночі? Мов грім серед ясного неба, пролунав дзвінок, де по той бік дроту Гульвіса звелів йому ставити на «17». Але ж Гульвіса помер чотири роки тому, ще до того, як він, Джованні, одружився. Наснилося, мабуть.

Чи наснилося, чи примарилося, а за те, що він потайки дременув з дому, йому і так добряче влетить, тож як він уже тут, то таки скористається порадою Гульвіси. Невагоме відчуття свободи і свіжість нічного повітря підхопили Джованні й він упевнено покрокував до «Паласу».

Попри пізню годину, у залі було повнісінько люду, особливо біля рулетки. Усі захоплено привітали Джованні.

— Радий бачити… Давненько ти тут не був…

— Овва, які люди!

Підійшовши до Пеланкі, журналіст запитав:

— Чи можу позичити у вас грошей? Я так поспішав, що забув і гаманець, і чекову книжку…

— Скільки завгодно… Каса до ваших послуг…

— Та я багато не візьму, хочу лише переконатися в правдивості свого сну. Мені наснилося, що слід будь-що ставити на «17».

— На «17»?

На обличчі Максимо Салеса засяяла усмішка переможця, а серце Пеланкі Моуласа відчайдушно затріпотіло в очікуванні. Джованні написав розписку на позику і, взявши фішки, поставив відразу дві на «17».

— Сьогодні «17» ще не вигравало жодного разу, — мовив хтось із натовпу.

— Увага, гра… — пролунав голос Лоуренсо Мау-де-Ваки.

Кулька закрутилася полем рулетки, марно тяжіючи до числа «17». Щасливий і спокійний Максимо Салес аж сяяв, а Пеланкі Моулас застиг в якомусь німому напруженні.

— Чорне. Сімнадцять. — оголосив Лоуренсо Мау-де-Вака.

СУБОТНІЙ ВЕЧІР, МОНОТОННИЙ СТУКІТ ДОЩУ, МЕЛАНХОЛІЯ… ЯК ЖЕ ВАЖКО ЗАЛИШАТИСЯ НАОДИНЦІ зі своїм сумом. Але навіть у цьому доні Флор не поталанило.

У плащі, з парасолькою і фаготом у руках, доктор Теодоро, як завше, подався на репетицію в дім доктора Венсеслау. Дона Флор цього разу відмовилася: у неї мігрень, і немає настрою провадити світські балачки про останні новинки моди, а тим більше, пліткувати. Вона, звісно, не зізналася, що насправді просто несамовито нудиться на репетиціях оркестру. Навпаки, сказала, що дуже шкодує, бо так хотіла послухати ще раз повільний вальс «Зітхання у місячному сяйві на Міссісіпі» маестро Аженора Ґомеса, створений на честь дони Жізи, з якою автор останнім часом заприятелював ближче.