Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Згода, лише на сьогоднішній вечір.

Потираючи долоні, Максимо подався втілювати в життя свій делікатний задум, який Пеланкі Моулас вважав апріорі приреченим. Настав час віддати свої статки та й свою долю в руки надійніших сил, ніж Максимо та поліція. Якщо й існувала людина, здатна пояснити це несусвітнє явище, то це був саме Кардозо і Са, харизматичний філософ, який володів надприродною здатністю проникати в загадки потойбіччя, дізнаватися минуле та майбутнє, що твориться в променистих небесах і в чорних проваллях.

У Зулміри теж не було сумнівів: це витівки диявола. Досі вона мовчала, не бажаючи засмучувати і так зажуреного Пеланкі, але тоді у «Паласі» наприкінці гри щось невидиме пестило її перса і лоскотало. А потім ще й — Боже милосердний! — вщипнуло її за дупу.

— Поглянь, Пекіто…

Вона підняла халат: на бронзовій шкірі красувався багряний синець — знак пальців Гульвіси, — вичерпний і промовистий доказ втручання нечистої сили.

— Accidente! [79] Що за чортівня! (італ.) — розпачливо вигукнув калабрієць.

ЛЕГКОВАЖНИЙ І ВІДЧАЙДУШНИЙ ГУЛЬВІСА ЗА РОКИ ВІДСУТНОСТІ ні краплі не змінився:

— Вночі я прийду і неодмінно витягну тебе з ліжка… Тож чекай, кохана…

Ніби дона Флор — розпусна дівка, яка віддається іншому, поки чоловік спить сном праведника. А він таки спав на їхньому кованому подружньому ложі, вкритий спокоєм і тишею, рівно дихаючи і сопучи, немов у такт фаготу.

Дона Флор спостерігала за цією милою картиною і її переповнювала ніжність: ось він, найкращий і найдостойніший чоловік на світі, її Теодоро. Сильний духом, м’який характером, тому годі їй вагатися, бо це не пасує гідній та порядній жінці.

Краще почекати Гульвісу у вітальні, так надійніше: якби йому кортіло обійняти її, то хоч не в спальні, де спить її чоловік… Не маючи сил опанувати свою розбурхану плоть, у полоні жадань, дона Флор дедалі більше боялася, що не зможе встояти. Варто було їй лише побачити Гульвісу, як воля її слабшала, голова паморочилася, й вона відчувала над собою цілковиту владу спокусника. У такі миті дона Флор уже не володіла своїм тілом, неспокійне єство не підкорялося її думкам, нею майже повністю володів Гульвіса.

Так, вона ще йому не віддалася, але, мабуть, лише тому, що останніми днями Гульвіси майже не було видно; його знову захопили гра та легковажні розваги. Так було і того вечора. Його рішуче і безапеляційне: «Вночі я прийду і неодмінно витягну тебе з ліжка», як завжди було просто словами, черговою обіцянкою, якої він і не думав дотримуватись, бо зостався в казино, а може, і в якому борделі. Дона Флор снує вітальнею, відчиняє вікно, визирає надвір і лічить хвилини.

Усі його клятви і палкі зізнання — пуста брехня… Ось вона, дона Флор, чекає тут на нього, а він навіть грою заради неї не здатен пожертвувати. Може, бодай після закриття прийде?

Ну що ж, казино вже точно зачинене — дона Флор добре знає, до котрої години воно працює, бо опівнічне чекання на Гульвісу почалося ще багато років тому. Де ж його носить, що ж змусило його відступитися від обіцянки? Гульвісо, чому ж ти так зловживаєш моїм терпінням, чому ж не приходиш, ти ж дав слово, скільки ж я чекатиму тут всупереч здоровому глузду, забувши про честь, жіночу гідність, про своє подружнє щастя і коханого чоловіка? Чому мені так кортить побачити тебе? Як же ти зумів вселити в мене це бажання?

Уранці на заняттях дона Флор була така нервова та неуважна, що мало рисовий пудинг не впустила додолу. До неї десь здалеку долинув схвильований голос Зулміри Сімоенс Фаґундес, яка стурбовано розповідала:

— Це якась чортівня, дівчатка, я скоро збожеволію зо страху… Пам’ятаєте, як оце днями мені здалося, ніби хтось пестить мої груди? Так от, ця історія триває…

Дівчата почали розпитувати:

— Як? Як таке може бути! Розповідай, хутчіш…

— Учора ввечері була я в «Паласі»…

— Ти ж там щодня буваєш!..

— Бо це входить у мої обов’язки.

— Ага, мені б такі обов’язки…

— Розповідай, Зулміро…

— Так от, учора ввечері були ми з шефом в «Паласі», і там коїлося щось геть неймовірне: кулька рулетки весь час зупинялася на цифрі «17»…

Дона Флор затамувала подих.

— У найнапруженішу мить я раптом відчула, як знову хтось невидимий пестить мої груди, а потім, — вона перейшла на шепіт, — мало йому того було, бачте, то ще й вщипнув мене за дупу…

— Невидимий? Але ж то фантазія! — засумнівалася змарніла сеньйора, яка давно вже не вірила в такі речі.