Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Так, кумонько, у нас усі здорові… Мені потрібно для гри…

— Дякувати Богу, куме.

Аж раптом Мірандау наважився в усьому їй зізнатися:

— …я тут… почув його голос, так чітко і виразно, наче він стоїть поруч, кумонько. Він велів мені обов’язково зіграти і неодмінно саме сьогодні.

Дона Флор дивилася на Гульвісу, який сидів собі на підвіконні в тьмяних променях втомленого вечірнього сонця й пристрасно та безсоромно заглядав їй у самісіньку душу. Намагалася відвести погляд, але всупереч своїй волі все одно милувалася шовковистою шкірою голого Гульвіси, його білявим волоссям, мужнім шрамом і такими манливими вустами.

— Скільки вам потрібно, куме?

— Та небагато…

Дона Флор пішла по гроші, Гульвіса подався за нею, й коли вони опинилися в спальні, схопив її в свої обійми і палко поцілував. Бідолашна дона Флор навіть зойкнути не могла через кума, який чекав за дверима. Що більше опору вона чинила, то рясніше він вкривав цілунками її щоки.

— Ох, Гульвісо… — врешті вихопилось у неї, й дона Флор уже сама, геть утративши сором, підставила вуста.

Вони кинулися до ліжка, і Гульвісині спритні вправні руки спрагло звільняли її від одягу. Якби не кумові кроки в сусідній кімнаті, то віддалась би йому дона Флор сповна, віддала б усю себе саме цієї миті, миті, коли і не згадала б, що вона порядна жінка та вірна дружина… Та вона змогла опанувати себе і взяти ситуацію під контроль; рішуче стулила ноги і випручалася з його обіймів.

— Ти геть збожеволів! Там ж твій кум…

— Тут його немає..

— Йому ж усе чути… Облиш мене, безсоромнику!

Дона Флор підправила зачіску, обсмикнула сукню й вийшла зі спальні. У вітальні на неї чекав Мірандау зі склянкою води в руках, і вона простягнула йому зім’яту в спітнілій долоні купюру.

— Кумонько, не знаю, як вам і дякувати. Але, вірите, якщо я сьогодні не виграю, то не виграю, мабуть, вже ніколи, чесно кажу, таке враження, ніби кум десь поруч і він прихилить до мене удачу.

Уже в дверях Мірандау розсміявся й зізнався їй:

— Тільки от він хоче, щоб я ставив на сімнадцять, але нема дурних, я поставлю на три і тридцять два. Я ще не збожеволів! Якось, кумо, я ставив на тридцять два чотири рази поспіль і всі чотири рази зривав банк. Уявляєте?

— От ідіот!

— От зараз ви чули, кума? Чули, що він сказав? Це ж був його голос?! Скажіть же мені…

Дона Флор, у якої тремтіли ноги, серце вискакувало з грудей, і на вустах пломенів Гульвісин цілунок, лише стиха промовила:

— Не звертайте уваги, куме, іноді він і зі мною отак розмовляє…

Мірандау пропустив її слова повз вуха. Того дня все йшло шкереберть, і безглуздо було шукати пояснень довколишнім подіям. Та й вечір опустився якось несподівано, здавалося, ніби просто вимкнули світло надворі й вулицею розлилася темна зоряна ніч. Годинник Мірандау нагадував, що варто поквапитися.

— Бувайте, кумонько, завтра поверну вам гроші…

— Та не треба, куме. От як виграєте, купите від мене цукерок дітям… — Помовчавши, дона Флор додала: — І від кума…

Аж раптом на її щоці знову зацвів Гульвісин цілунок, ніжний і лагідний, мов подих вечірнього бризу.

— На добраніч, кохана… Вночі я прийду і неодмінно витягну тебе з ліжка… Тож чекай на мене, люба… Обов’язково чекай…

ЦЬОГО СУБОТНЬОГО ВЕЧОРА ГРАЛЬНІ ЗАЛИ БУЛИ ВЩЕРТЬ ПЕРЕПОВНЕНІ, ЛУНАЛИ ОРКЕСТРИ, танцювали пари, а Мірандау впізнав аргентинця Бернабо з доною Ненсі. У касі він обміняв на фішки сто мільрейсів, що дала йому кума, дві дрібніші поклав у кишеню «поставлю їх потім на Гульвісине „17“» А решту розділив порівну: половина, щоб поставити на «3», інші для ставки на «32».

Підійшовши до столу, Мірандау всміхнувся круп’є Лоуренсо Мау-де-Ваці, своєму знайомому, і впевнено кинув одну фішку на «3», а іншу на «32». І вони обидві впали на «17» саме перед тим, як Лоуренсо оголосив гру.

Виграло, звісно ж, «17». І так тривало весь вечір, аж доки опівночі, пояснивши це несправністю рулетки, Пеланкі Моулас наказав припинити гру.

У ЗАТИШНІЙ КВАРТИРІ ЗУЛМІРИ, ПРИПАВШИ ДО ЇЇ РОЗКІШНИХ ГРУДЕЙ, Пеланкі Моулас слухав звіт професора Максимо Салеса про те, що найретельніший огляд столу рулетки на очах у всіх присутніх не виявив ані найменшого дефекту, як і жодного натяку на шахрайство.

— Я так і знав… Усе це марно… — простогнав бідолашний король.

У цій квартирі, про яку знали небагацько людей, переховувалася видатна персона, володар міста, одноосібний керманич, та й просто звичайний чоловік зі своїми слабинами, який часом тікав від людських очей у теплі Зулмірині обійми. Під його кабінетом («Підприємець Пеланкі Моулас») з ранку до ночі чатували відвідувачі, кожен зі своєю справою; кого тільки там не було, і кожен зі своїм переліком потреб, проблем та прохань. Усіх їх об’єднувала спільна мета: конче позичити грошей.