Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Отож діти сиділи під розлогими старими ялинами, і чим жвавіше розповідали свої історії, тим голосніше висвистували пташки над ними у густому гіллі, наче їм теж кортіло порозмовляти. Час збігав швидко, діти незчулися, як прийшов вечір. Із гір уже зійшла отара в супроводі пастушка зі зморщеним від злості, лютим обличчям.

— Доброї ночі, Петрусю! — гукнула Гайді, коли зауважила, що хлопчина не має наміру зупинитися біля них.

— Доброї ночі, Петрусю! — повторила Клара.

Пастушок навіть не муркнув у відповідь, тільки голосно сопів і чимдуж гнав кіз.

Коли Клара побачила, як дідусь веде чистеньку Білку до кошари, щоб там її видоїти, їй, несподівано, так захотілося напитися досхочу пряного козячого молока, що вона ніяк не могла дочекатися, коли він вийде з горнятком для неї. Дівчинка дивувалася своїм забаганкам.

— Це так смішно, Гайді, — сказала вона, — я завше їла лише тому, що мусила. Всі страви були за смаком як риб’ячий жир. Скільки разів я мріяла: «От якби мені взагалі ніколи не їсти». А тепер ніяк не дочекаюся, коли дідусь принесе молоко.

— Ага, я знаю, як то воно, — з розумінням підтримала подружку Гайді.

Вона пригадала час, проведений у Франкфурті, коли зовсім не мала апетиту, їжа їй у горлі застрягала.

Клара не могла усвідомити причини таких змін: раніше вона ніколи не була на природі, де дихала б чистим, свіжим, а особливо таким цілющим гірським повітрям.

Коли дідусь, як і обіцяв, приніс їй два горнятка козячого молока, дівчинка похапцем подякувала і, швидше ніж Гайді, випила все до останньої краплі.

— А можна мені ще трішечки? — спитала вона, все ще тримаючи горня руками.

Вуй добродушно кивнув, забрав у Гайді її горнятко і пішов у хатину. Повернувшись, приніс мисочки, ніби понакривані покришками, хоча, звісно, коли дівчата сиділи під ялинами, дідусь сходив на іншу квітучу полонину, де весною і влітку живуть у колибі пастухи, які виготовляють солоденьке, бурштинового кольору масло. Він приніс звідти цілу голівку цього масла. В хатині вкраяв дві товстезні скибки хліба й густо намастив їх. Саме їх і виніс дівчаткам на вечерю. Обидві відразу відкусили по здоровенному кусню від своїх смачнючих бутербродів і з таким апетитом почали жувати, що дідусь із насолодою поспостерігав, як вони їдять. Коли Клару вклали в постіль, і вона саме захотіла помилуватися мерехтливим сяйвом зір, очі її, як і в Гайді, що лежала поряд, ледь не одразу ж заплющилися, і вона заснула міцним, здоровим сном, таким солодким, як ніколи досі.

Ось так весело й безтурботно пройшов і наступний день, за ним іще один, а за ним дітей чекала велика несподіванка. На полонину піднялися два дужі носії. Кожен ніс на спині височезне ліжко, новісіньке, щойно від столяра, та ще й кожне застелене чистими сніжно-білими покривалами. Носії принесли з собою також листа від бабусі. В ньому старенька писала, що ці ліжка для Гайді та Клари. Пора вже відмовлятися від спання на сіні, Гайді має спати в справжньому ліжку. На зиму одне слід віднести в Дьорфлі, а інше нехай залишається в хатині у Вуя, щоби Клара, коли приїжджатиме в гості, завжди мала де спати. Бабуся хвалила дітей за довгі листи й просила надалі щодня писати такі ж. Тоді вона відчуває себе поруч і переживає разом з ними всі радісні моменти. Дідусь піднявся на горище й перекинув сіно, що було Гайді за ліжечко, на високу копичку та прибрав ряднину, яка слугувала за покривало. Після цього разом із носіями винесли ліжка на горище й поставили їх упритул, щоб дівчаткам було добре видно кругле віконечко. Він добре знав, як вони люблять милуватися ранішніми та вечірніми сонячними променями.

Дівчатка старанно писали щодня, і бабуся у Бад Рагаці щиро раділа кожній вісточці від них.

Кларі все більше подобалося її нове життя. Якби її запитали, дівчинці просто бракнуло б слів, аби описати, який добрий і турботливий дідусь, як весело та цікаво з Гайді, набагато цікавіше та веселіше ніж у Франкфурті. Кожного ранку, прокинувшись, вона думала: «Слава тобі, Господи, я ще на полонині».

Отримуючи втішні звістки, бабуся вважала, що їй не треба квапитись підніматися в гори. Ця обставина теж була приємною, бо підніматися на круту гору та сходити вниз було для неї таки обтяжливо.

Дідусь ретельно взявся доглядати хвору. Він вигадував кожного разу щось інше, аби дівчинка ставала міцнішою й набиралася сил. Тепер після обіду він щоразу піднімався все вище у гори, спинався навіть на скелі, й приносив оберемочок трав, що здалеку пряно пахнули гвоздикою або чебрецем. Коли отара поверталася з пасовиська, кози починали мекати, вистрибувати й намагалися всі нараз протиснутися в кошару Білки та Бурки, бо вловлювали приємний запах травички, яку Вуй приготував для своїх кіз. Проте всі їх намагання були даремними: він міцно зачиняв ворота, бо піднімався в гори за рідкісними травами не для того, щоб їх зжерла отара. Зібрані трави дідусь віддавав Білці, яка мала давати особливо цілюще молоко. Така турбота не була даремною: тепер коза завжди бадьоро задирала голову, жваво зблискуючи очима.